Page 87 - 6816

уникаючи замкненого кола. Соціальна дійсність часто стає
заручницею недосконалого мислення та психологічних
особливостей учасників подій. Фундаментальною причиною
недосконалого мислення є «рекурсивні петлі», під якими

розуміємо різноманітні вірування, упередження, постулати й
навіть застарілі філософські й наукові теорії. Рекурсивні петлі

зазвичай не усвідомлюються, набувають форми світоглядних,
методологічних, теоретичних догм і не дозволяють об’єктивно
бачити реальність. У цій ситуації слід приймати лише ті висновки,
що підтверджуються фактами. Отож процес взаємодії суб’єкта з

дійсністю ускладнюється недосконалим мисленням учасників. З
цієї позиції онтологічний реалізм і онтологічний конструктивізм не
враховують факт недосконалості мислення.

Учасники подій формують власні погляди та приймають
рішення на суб’єктивному рівні, а результати їхньої поведінки
проявляються на об’єктивному. Ці результати, своєю чергою,
відбиваються пізніше на рівні, на якому приймаються рішення,

утворюючи, петлю зворотного зв’язку. Такий підхід вимагає
відмовитися від погляду на дійсність як на об’єктивну реальність.
Реальність уже більше не є онтологічною реальністю. Вона

формується під час того самого процесу, що й мислення учасників.
Це доводить, що припущення онтологічного реалізму не
відповідають дійсності. Але мислення не може цілком «наздогнати»

реальність: дійсність завжди багатша за наше розуміння. Мислення
взаємодіє з подіями, але мислення також взаємодіє з мисленням
інших учасників подій, крім того, існують події, які люди не

передбачають. Отож найдосконаліша мова (система категорій) не
здатна осягнути соціальну реальність. Виходить складне
переплетення думок, дійсності й діяльності людей, те, що в школі
Г. Щедровицького назвали «миследіяльністю» [657].

Усвідомлюємо, що запропоноване розуміння взаємодії між
свідомістю і реальністю не відповідає усталеним філософським
теоріям. У європейській традиції дійсність і мислення – це дві

евклідові площини, що не перетинаються. У геделівському світі ані
дійсність, ані наше розуміння не можуть сприйматися як площини.
Вони перехрещуються, зіштовхуються, і в цих місцях
відкриваються нові виміри, кожен з яких здатний розширюватися в

безкінечність. Цей спосіб взаємодії мислення й дійсності,
мислення з мисленням Дж. Сорос назвав одкровенням [518,

87