Page 82 - 6816

до свідомості громадян, що є філософською причиною
перманентної кризи в Україні.
В. Кізіма розробляє філософію тотальності, що претендує на
місце метафізики. Необхідність філософії тотальності учений

обґрунтовує специфікою сучасного існування людської спільноти:
усі народи, держави, суспільства є продуктом єдиної субстанції, що
органічно пов’язані [254, с. 17]. Зміст тоталогії учений пояснює на

основі філософії Ґ. Геґеля як цілісності, що сама себе покладає та
зберігає [127, с. 100; 256, с. 5]. В. Кізіма вводить метафізичний
принцип онтико-онтологічної дуальності, зміст якого трактує як
єдність очевидного й прихованого [254, с. 61]. Об’єктом тоталогії є

органічний зв’язок людини та умов її життя. Цей принцип дозволяє
автору тоталогії говорити про самодетермінацію, компоненти якої

постійно впливають на самих себе, тобто суспільство саме себе
творить (є суб’єктом) і водночас є об’єктом. Самодетермінація
постає як динамічне первоначало, яке має конкретно-історичну
форму і є головним законом соціуму [254, с. 64, 66]. В. Кізіма

формулює закон сизигійності як тенденцію до гармонізації світу
сущого, що на соціально-політичному рівні проявляється як спів-
участь, спів-причетність, спів-переживання [254, с. 89–90]. Ці

роздуми розглядаємо як доказ необхідності з’ясування основ
суспільного буття, але вони не дають відповіді на запитання: хто є
субстанцією буття. Осмислюючи метафізичні роздуми В. Кізіми,
зазначимо, що це відомі думки про суспільство як структуру,

здатну до розвитку, але сформульовані на основі іншого
понятійного апарату.
Постмодерні європейські традиції в українській філософії

розвиває О. Хома. Філософ уводить концепт «симптоматологічне
мислення», який є результатом дослідження форм мислення, що
сформувалися в Європі в ХVII–ХХ ст. Одним із джерел
симптоматологічного мислення є ідеї пробабілізму, що спирався на

плюралізм думок, недосконалість людини та скінченність людської
природи [620, с. 154]. Крім перелічених ознак, симптоматологічне
мислення ґрунтується на таких положеннях: заперечення

автономності суб’єкта, будь-яка подія є результатом прихованого
конфлікту [620, с. 155]. О. Хома послуговується концептом
«кінцевий порядок буття» й характеризує його як хаотичну

боротьбу різних позицій, кожна з яких спирається на певний тип
очевидності (систему очевидних орієнтацій), які не можна звести

82