Page 57 - 6816

порядок, наявність первоначал, то ризома – це заперечення
єднального центру, першопринципів і навпаки визнання
рівноцінності множинностей. Ризома містить такі складники:
1) заперечення причинності: будь-яке явище може бути пов’язане з

будь-яким іншим; 2) множинність як сукупність вимірів;
3) принцип непаралельної еволюції; 4) ацентрована, не
ієрархізована система [207, с. 361–362]. Таке розуміння світу

наполягає на множинності начал, що зумовлює панування
плюралізму. Уважаємо, що концепт ризоми відобразив стан
внутрішнього й зовнішнього хаосу. (Осмислюючи ризоматичну модель,
С. Куцепал пише, що людина в такій системі координат вільна від
попереднього досвіду й опиняється перед множинністю рівноправних
виборів. Присутність на ризомі – це перебування на нескінченній площині
[296, с. 45]. Ризому С. Куцепал трактує як ацентровану систему, що

перебуває в постійному становленні [296, с. 51]). Згодні, що сучасна
людська спільнота ацентрована, але конфлікти ХХ ст. – поч.
ХХI ст. доводить, що вона перебуває не в процесі становлення, а в

стані деградації. Але виникає питання: як знайти відповідь і ключ
до розв’язання сучасної антрополого-глобальної катастрофи? На
жаль, відповіді на це питання філософія Ж. Дельоза і Ф. Ґваттарі не
пропонує.

Французький філософ, лідер деконструктивістського напряму в
постмодерній філософії Ж. Деррида (1930–2004) продовжив
критику класичної метафізики. Для розуміння змісту поглядів будь-

якого філософа важливо усвідомити соціально-політичну
проблему, що спонукає його до роздумів. Гадаємо, що Ж. Дерриду
турбувала ситуація трансформації будь-якої структури від одного
стану до іншого. «Перехід від однієї структури до іншої –

наприклад, від природного стану до суспільного – неможливо
пояснити ніяким структурним аналізом: справа тут радше у
втручанні якихось зовнішніх, ірраціональних, катастрофічних

подій» [176, с. 439]. У цьому процесі філософ віддав пріоритет
випадковості. Безумовно, проблема фундаментальна. Філософи
намагаються розв’язувати її на всіх структурних рівнях буття. (У
християнстві цю проблему пояснюють на основі звернення до Бога, який
творить світ Словом; І. Кант доводить за допомогою категоричного
імперативу; Ґ. Геґель – зверненням до абсолютного духу; Ф. Ніцше – на
основі ідеї надлюдини. Отже, філософська думка шукає абсолют у вигляді

суб’єкта). На нашу думку, Ж. Деррида цю тенденцію не визнає і
віддає пріоритет випадковості й змінності.

57