Page 568 - 6816

Я-концепцію політика мак’явеллівського типу слід оцінювати
як крок назад щодо Я-концепції політика античності – як
антигуманну, аморальну й знеособлену, яка відкриває шлях до
маніпуляцій психікою людини. Секрет популярності поглядів

Н. Мак’явеллі серед політиків ХХ ст. полягав у тому, що він
відкинув розмови про мораль і справедливість у класовому
суспільстві, духовні основи буття людини й держави – досягнення

влади стало єдиним предметом його прагнень. Філософ
абсолютизував засоби діяльності, як це робить посередня людина.
Отож у мак’явеллівській концепції відображено претензії людини
посереднього рівня розвитку до влади. Погляди Н. Мак’явеллі на

політику теоретично обґрунтовували знеособлене управління
суспільством і прокладали дорогу до влади людині посереднього

рівня розвитку.
Епоха Просвітництва в обличчі Вольтера відчувала
вичерпаність знеособленого управління суспільством, тому
французький філософ і висунув концепцію союзу філософів і

правителя. «Народи були б щасливими, маючи государів-
філософів», тоді як «государі були би ще щасливішими, маючи
значну кількість підданих-філософів» [Цит. за: 288, с. 17]. Це була

спроба повернутися до античних цінностей у політиці: ідеї блага та
справедливості. Філософи епохи Просвітництва проголосили культ
розуму, але насправді буржуазія була не зацікавлена в тому, щоб
розум правив світом, їй були потрібні лише гасла, за допомогою

яких можна маніпулювати масами. Відомий український філософ і
психолог В. Роменець (1926–1998), досліджуючи соціально-
філософські механізми взаємодії влади з народними масами,

зазначав, що під час Великої французької революції остаточно
сформувалися три цинічні кити політичної діяльності: на словах
виступати за інтереси народу, але насправді діяти заради власної
вигоди; відшукувати та страчувати ворогів народу, протиставляти

одні групи населення іншим, згуртовуючи їх у такий спосіб;
проголосити боротьбу за мету, яка сприйматиметься як суспільно
значуща. На основі цих узагальнень учений висновує, що така

діяльність політика спирається на підсвідоме, а не на свідомість
людини [454, c. 613].
Відповідальність політика стала предметом роздумів М. Вебера в

праці «Політика як покликання і професія» (1919). Науковець під
впливом Першої світової війни доходить висновку, що політик несе

568