Page 562 - 6816

Ф. Шиллер сформулював кредо: митець мусить сприяти розвиткові
людини до особистісного рівня, а не розважати її. У ХХ ст. ці ідеї
розвивав Е. Муньє, який зазначив, що місією митця є формування
в масах почуття особистості [387, с. 134]. На соціально-активній

ролі митця в знеособленому світі наполягав С. Кримський: «У
художній діяльності митець, створюючи нові об’єкти естетичного
сприйняття, співвідносить їх з вищими ідеалами, тобто, образно

кажучи, ставить їх між собою та Богом. Митець і сам виступає як
„малий Бог”, що творить Словом» [281, с. 83–84]. У цих висновках
чітко простежуємо думку, що митець мусить бути концептуальним
персонажем суспільного буття.

Конструктивні ідеї щодо аналізу відносин митця зі світом
знаходимо в Ж. Маритена, який поділив совість людини на два

складники: людську і мистецьку, що суттєво конкретизує проблему.
Митець мусить бути максимально вимогливим до себе, не має права
зраджувати свою мистецьку совість і нівечити твір. Ж. Маритен
зазначав, що «псувати свої твори і грішити проти свого мистецтва

заборонено художнику його художньою совістю» [356, с. 177].
Поділяємо цю позицію, мистецька совість має бути підпорядкована
моралі, «оскільки художник є людиною, перш ніж бути художником,

автономний світ моралі безумовно вищий (і ширший), ніж
автономний світ мистецтва. Інакше кажучи, мистецтво побічно й
зовнішньо підкорене Моралі» [356, с. 178]. Совість для митця
класичної орієнтації в будь-якій ситуації є водночас критерієм істини

й суддею: «Якщо художник, поступаючись необачним моральним
запевненням, вирішує зрадити довірену йому одному істину та свою
художню совість, він ламає всередині себе одне зі знарядь, одне зі

священних знарядь людської совісті, оскільки принижує саму
моральну совість» [356, с. 178]. Зрада мистецькій совісті й моралі
дорого обходяться як митцеві, так і суспільству – вони деградують
і знеособлюються, проте в митця посереднього рівня в такій ситуації

спрацьовує установка на здоровий глузд: пристосуватися до влади,
потреб свого часу, бо він усвідомлює, що в іншому разі йому
загрожує злиденне животіння, а, можливо, і смерть. Страх заповнює

душу, що веде митця до духовного самогубства. Натомість для митця
особистісного рівня розвитку страх фізичної смерті не так важить, як
смерть духовна.

Підсумовуючи роздуми щодо відносин митця із владою,
зазначимо: митець класичної орієнтації сягає особистісного рівня, а

562