Page 526 - 6816

Філософ у Канта бере на себе відповідальність не лише за
процес сьогоденного життя, але й за світ загалом. Саме
відповідальність за буття породжує в І. Канта потребу
категоричного імперативу. Філософи дотепер сперечаються щодо

морального закону Канта, який становить найглибший вимір
людської сутності, і мало хто наважується жити за ним.
Сформулювати категоричний імператив міг лише філософ, для

якого обов’язок був нормою життя. І. Кант дійшов висновку, що до
спонукання категоричним імперативом можуть підніматися лише
особистості [236, с. 413–414], але усвідомлював, що час морального
закону ще не прийшов. З висоти початку ХХI ст. можемо

стверджувати, що порушене мислителем питання про моральний
закон випереджало час. Для того щоб категоричний імператив став

реальною спонукою, необхідно, аби в суспільстві існував суб’єкт
діяльності, який би його презентував. На думку І. Канта, суб’єктом,
який би уособлював категоричний імператив, має бути філософ.
Людина маси, яка почала панувати в ХIХ ст., не могла прийняти

моральний закон. Роздуми І. Канта про необхідність категоричного
імперативу були реакцією на прихід у світ людини маси. Філософ в
І. Канта має рухатися до рівня досконалості в пізнавальній і

практичній діяльності й бути уособленням істини, добра й краси –
метафізичним персонажем. Вважаємо, що категоричний імператив
становить суть Я-концепції філософа Канта.
Я-концепція філософа Й. Фіхте випливає з Я-концепції

філософа Канта й ґрунтується на безмежній енергії людського «Я»,
а завдання філософа він убачає в тому, щоб змінити те, що є, бо те,
що є, не є розумом. Філософ має брати активну участь у вирішенні

суспільних проблем. Й. Фіхте вимагає від філософа, щоб він був
«морально кращою людиною свого століття, <…> являв собою
вищий ступінь можливого в цю епоху морального розвитку» [578,
с. 51], отож мусить діяти й страждати заради істини. Такі вимоги

до філософа є нормою, а його життя має бути їх утіленням.
Категоричний імператив був для самого Й. Фіхте дійсним
спонуканням до діяльності. Філософ у Й. Фіхте є взірцем любові до

істини. «Філософ потребує не лише чуття до істини, але й любові
до неї» [579, с. 55], а найвищим принципом для нього є істина, яка
б вона не була. Соціальне призначення філософа Й. Фіхте вбачав в

ошляхетненні людини й суспільства [579, с. 64].

526