Page 495 - 6816
P. 495

У  1946 р.  С. Бандера,  осмислюючи  суть,  зміст  і  процес
               українських визвольних змагань за єдину Соборну Україну під час
               Другої  світової  війни,  формулює  нормативні  ідеї,  що  мають  бути
               покладені  в  основу  української  державної  ідеології:  гідність  і

               пошанування  людини,  рівність  і  братерство  всіх  етносів  у  межах
               української держави, позитивна творча роль держави в організації
               суспільного  життя,  повага  до  різних  форм  громадського  життя,

               творча  ініціатива  людини,  віра  в  її  шляхетні  якості  й  суспільний
               інстинкт  (інтерес),  здатність  бути  спонукуваним  інтересом
               суспільства, гармонія духовного й матеріального в життєдіяльності
               людини  й  суспільства  [33,  с. 263–265].  Отож  українська

               національна  ідеологія  в  розумінні  С. Бандери  має  цілісно
               охоплювати процес життєдіяльності окремої людини, її відносини з

               представниками інших етносів, конструктивну роль держави, віру в
               творчі  можливості  людини,  її  шляхетність,  і  це  все  має
               здійснюватися в умовах пріоритету духовного над матеріальним.
                     У  1957 р.  С. Бандера,  узагальнюючи  свої  ідеї,  зауважував:  «У

               кожному  ідеологічному  чи  політичному  русі  найважливішу  ролю
               відіграють два основні його складники: ідея і людина» [34, с. 62].
               Відтак  провідник  української  нації  прекрасно  розумів  роль

               особистості  в  історії  й  політичній  боротьбі.  Видатні  ідеї
               породжують  особистості,  а  особистості,  своєю  чергою,  сприяють
               народженню  нових  особистостей.  Провідні  ідеї  творять  духовний
               зміст руху, але вони можуть залишитися порожніми гаслами, якщо

               не знайдуть своїх носіїв.
                     У  1957 р.  Ю. Вассиян  опублікував  працю  «Одиниця  й
               суспільність», у якій піддав критиці основи ліберальної філософії,

               котру         розглядав          як продукт           механістично-атомістичного
               світогляду.  У  праці  обґрунтовано  органічний  зв’язок  між
               особистістю й суспільністю. «Одиниця врощена в суспільність як у
               свій  природний  ґрунт  і,  навпаки,  суспільність  зроджує  з  себе

               одиницю як вислів своїх життєвих сил. Взаємини між ними мають
               характер  внутрішнього  споріднення…»  [97,  с. 12].  Уточнюючи
               свою  думку,  філософ  зазначає,  що  особистість  є  підметом

               суспільності [97, с. 13]. Справді, суспільство ефективно функціонує
               лише  за  умов,  коли  пріоритет  належить  особистостям.  Філософ
               розумів  негативний  вплив  посередньої  людини  на  соціально-

               політичну  атмосферу  в  суспільстві  й  державі.  Узагальнюючи
               роздуми про роль особистості в суспільстві, філософ висновує, що


                                                            495
   490   491   492   493   494   495   496   497   498   499   500