Page 462 - 6816

знеособленої й особистісної парадигми буття має свою історію, але
не дістала теоретичного обґрунтування. Пріоритетне положення
посередньої людини в суспільстві породжує знеособлене
суспільство, натомість пріоритетне положення особистості вестиме

до формування особистісного суспільства.
Знеособлене суспільство – це суспільство споживання, у якому
панує пріоритет матеріального, а посередня людина стала суб’єктом

діяльності. Доведено, що парадигма знеособленого буття себе
вичерпала. У Європі й провідних країнах світу особистісне начало
наявне, але не можна сказати, що йому належить пріоритет. Навіть у
державах, що процвітають, дослідники фіксують суттєві прояви

знеособленого буття: екзистенційну порожнечу, брак громадської
активності, байдужість. Знеособлені форми буття людини

й суспільства – це перетворені форми (Ж. Деррида,
М. Мамардашвілі), які існують під виглядом добра, а матеріальні
цінності проголошено вищими. Ж. Рюс, підсумовуючи розвиток
філософських ідей у ХХ ст., зазначає, що відбулося одкровення

небуття, тобто посередня людина стала «первоначалом» суспільства.
Соціалізм у теорії, ідеології й на практиці претендував на
реалізацію особистісного начала й тим був привабливим не лише

для широких народних мас, але й для інтелігенції значної частини
країн світу, проте це виявилося фатальною помилкою. З позиції
метафізичної теорії особистості капіталізм і соціалізм – це форми
знеособленого буття людини. Епохи модерну та постмодерну,

розбудовані на світоглядному концепті «кожна людина –
особистість», за їхньою суттю не могли закінчитися позитивно.
Отож знеособлена парадигма буття людини – це спільність людей,

об’єднаних для задоволення матеріальних потреб, тому
закономірно, що вона закінчується загрозою антрополого-
глобальної катастрофи. Кризи ХХ ст. – результат відсутності
критичної маси особистостей у європейському суспільстві. Вихід із

цього стану можливий лише за умови відродження особистісного
начала.
Метафізична теорія особистості висвітлила парадигмальну

кризу суспільного буття. Посередня людина загальмувала духовний
розвиток людства, сконцентрувавши його енергію на матеріальних
потребах. Ця орієнтація виявилася хибною не лише для людини,

але й для її відносин із природою. Природа не витримує тиску
матеріального. Філософи й футурологи відчувають кризу

462