Page 452 - 6816

пізнавальної діяльності. Природу розглядали як пасивний об’єкт, а
вчений не лише дивився на себе як на суб’єкта наукової діяльності,
а відчував себе деміургом суспільного буття. Отже, треба
погодитися з висновком І. Пригожина та І. Стенгерс, що в основі

уявлень учених у ХХ ст. був погляд на «науку як на засіб впливу на
навколишній світ» [436, с. 80], що мав на меті отримання вигоди.
М. Горкгаймер, досліджуючи першоджерела ідеології

панування людини над природою, дійшов висновку, що її витоки –
у філософії Й. Фіхте. «Увесь універсум стає інструментом „Я”, хоча
„Я” не має субстанції або значення, окрім своєї власної
необмеженої діяльності» [145, с. 101]. Припускаємо, що це

звинувачення не відповідає поглядам Й. Фіхте, оскільки філософ
стояв на позиції, що метою діяльності науковця й філософа має

бути вдосконалення людини й суспільства [578, с. 48–49], проте,
дійсно, науки про дух не змогли запропонувати людині програми
духовного розвитку, а тому предметом своєї діяльності «Я»
зробило зовнішній світ. Людина виявилася нездатною пізнати себе,

а тому свою інтелектуально-психічну енергію скерувала на
підкорення природи. Ставлення людини до природи є проекцією
ставлення людини до людини. Підкорення природи означає теж

підкорення людини. Німецький філософ ставить людині завдання:
«Приборкати природу в собі» [145, с. 91], отож, чітко вказує, де
причина необмежної практичної активності модерної та
постмодерної людини – у її духовній недосконалості.

Атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі розбудило совість
А. Ейнштейна та Б. Рассела. Учені опублікували маніфест (1955), у
якому зверталися до наукової спільноти з позиції розуму, але в

житті необмежено панував інструментальний розум, який не міг
гідно відреагувати на це звернення. Маніфест Рассела-Ейнштейна
розцінюємо як протест видатних науковців проти позитивістської
концепції вченого, але його теж не було почуто. Панівна

позитивістська позиція вчених не зазнала будь-яких змін. Наука, як
була, так і залишилася під контролем посередньої людини.
П. Феєрабенд у 80-ті роки ХХ ст. знову поставив запитання:

у чому полягає цінність науки? [570, с. 126–127]. Намагаючись дати
відповідь на нього, методолог звертається до міфів і говорить, що
вони відкрили людині душу, проблему добра і зла і, найголовніше,

що є «багато способів буття-у-світі, кожен з яких має переваги
й недоліки, і що всі вони потрібні для того, щоб зробити нас людьми

452