Page 448 - 6816

поч. ХIХ ст. Й. Фіхте формулює принципово інший підхід до
призначення вченого: діяльність науковця й філософа має бути
підпорядкована вдосконаленню людини й суспільства [578,
с. 48–49], а наука має бути єдиним, цілим [579, с. 17].

Сформульовані думки дотепер залишаються неосмисленими, а
філософи й науковці не знайшли підґрунтя для такого поєднання.
Французький математик, фізик і філософ А. Пуанкаре

(1854–1912) в праці «Цінність науки» (1905) поділяє підхід
французького філософа Е. Леруа (1870–1954) до науки: наука – це
сукупність «правил дій», але уточнює, що це така сукупність, яка
веде до успіху [443, с. 254]. Сьогодні ці «успіхи» обернулися для

людства антрополого-глобальною катастрофою. Цінністю науки
вчений вважає те, що вона здатна передбачати, а тому є корисною

[443, с. 255]. А. Пуанкаре не обходить увагою проблему смислу
наукової діяльності. Зазначимо, що цю проблему в Новий час
поставили не філософи й науковці, а російський письменник
Л. Толстой [551], який своїми критичними думками розбудив

свідомість європейських науковців і філософів. А. Пуанкаре
полемізує з поглядами Л. Толстого й наводить його висновок, що
«наука заради науки» не здатна дати відповідь на питання смислу

людського буття, тому не має сенсу [443, с. 288]. Щодо проблеми
смислу наукової діяльності А. Пуанкаре має особливу позицію. Він
заперечує погляди як прибічників безпосередньої користі від науки,
так і Л. Толстого, для якого корисним є лише те, що робить людину

духовно досконалою [443, с. 288]. А. Пуанкаре стає на позицію
інтелектуального задоволення. Учений пізнає природу не тому, що
це дає користь, а тому, що це приносить насолоду. А. Пуанкаре

милується інтелектуальною красою понять, які описують природу, і
зазначає, що «краса інтелектуальна дає задоволення сама по собі, і,
напевно, більше заради неї, ніж заради майбутнього блага людства,
учений прирікає себе на довгу й тяжку працю» [443, с. 292–293].

Погляди вченого на науку змінювалися протягом його життя, так, в
«Останніх думках» – це вже інший А. Пуанкаре, який не шукає
інтелектуальної насолоди від наукових теорій, а намагається за їх

допомогою віднайти гармонію світу [443, с. 512]. Незважаючи на
зусилля вченого, у цих пошуках гармонії людина відсутня.
Дослідженню філософських проблем науки значну увагу

приділив німецький філософ, історик і соціолог М. Вебер
(1864–1920). Учений визнає той факт, що наука бере безпосередню

448