Page 450 - 6816

«Урешті-решт наука наставляє розум. Розум має підкорятися
науці…» [41, с. 280]. У цьому твердженні зафіксовано «перемогу»
науки над філософією й етикою.
Логічним розвитком поглядів А. Пуанкаре, М. Вебера,

Г. Башляра на науку є роздуми К. Поппера. У праці «Логіка
наукового дослідження» (1959) він доводить необхідність зростання
наукового знання [434], але не переймається проблемою, яке це має

відношення до смислу буття людини. Порівнюючи погляди
А. Пуанкаре, М. Вебера, Г. Башляра та К. Поппера, помічаємо, що
вони сформульовані на схожій позиції: науковці досліджують
реальність, у якій немає місця людині та її духовним потребам, отож

наука пізнає світ, але має антиантропологічний характер. В їхніх
теоріях є багато спільного: по-перше, учені дивилися на себе як на

реалізаторів діяльно-практичної установки, а науку сприймали як
механізм панування над природою; по-друге, науковці займали
відчужену позицію щодо природи; по-третє, вчені розглядали науку
як абсолютну цінність, що здатна без допомоги релігії й філософії

позитивно змінити життя людини; по-четверте, безмежною була віра
науковців у людський розум і можливості науки.
Е. Гуссерль, О. Койре, П. Сорокін, А. Уайтхед щодо

взаємовідносин науки та філософії займали протилежну позицію
ніж Г. Башляр і К. Поппер. Так, британський філософ, методолог і
математик А. Уайтхед (1861 – 1947) у праці «Пригоди ідей» (1933)
писав: «Наші наукові концепції перебувають під контролем

загальноприйнятих метафізичних понять епохи» [563, с. 555], тобто
констатував підпорядкованість науки світоглядним засадам. Він
стверджував, що зміна філософських поглядів призводить до

перебудови природничих концепцій. Філософ робить важливий
крок до переосмислення зв’язку між утилітарними цінностями і
вічними цінностями людського буття. Урешті-решт А. Уайтхед
висновує, що науковий прогрес має бути підпорядкований ідеалам

суспільного буття [563, с. 433]. Відчуваючи кризу європейського
суспільства й проблеми, що стали результатом абсолютизації
науки, Е. Гуссерль виступив проти вилучення людини з наукових

досліджень. «Оскільки споглядуваний навколишній світ – це суто
суб’єктивне – було вилучене з наукової тематики, той сам діючий
суб’єкт зазнав забуття (курсив наш. – В. С.), і сам учений так і не

став темою» [158, с. 90]. Філософ висновує, що людина опинилася
на узбіччі буття, а науковець та його діяльність не стали предметом

450