Page 439 - 6816
P. 439

людина, поділивши єдиний світ на частини, використовує релігію,
               філософію й науку для власної вигоди. Ставлення людини до світу
               є  проекцією  ставлення  посередньої  людини  до  людини  взагалі,
               тобто  має  характер  підкорення.  Людство  вичерпало  стихійний

               напрям взаємодії з природою, а тому має усвідомити свою єдність
               зі  світом.  Філософія  тотожності  суб’єкта  й  об’єкта  надає
               методологічні  підстави  для  формування  нових  засад  взаємодії

               людини зі світом.

                     3.4.2.  Українські  джерела  філософії  єдності
               людини  зі світом.  Філософія  єдності  людини  й  світу  має  й

               українські  джерела.  У Г. Сковороди  формою  єдності  людини  зі
               світом  була  споріднена  праця:  якщо  людина  займається  такою

               працею, то вона не руйнує світ. Усі проблеми людського буття від
               неспорідненості [509, с. 447]. Ідея спорідненої праці трактується як
               підґрунтя гармонізації відносин людини та світу. У концепції світів
               немає їх протистояння. Світ Біблії об’єднує видимий і невидимий

               світи.  У  філософії  Г. Сковороди  відсутнє  також  протистояння
               людини  й  Бога:  «Суспільство  в  любові,  любов  у  Бозі,  Бог  у
               суспільстві.  Ось  і кільце  вічності!»  [506,  с. 44].  Особистість  у

               філософії  Г. Сковороди,  як  і  у  філософії  А. Августина,  постає
               первоначалом  суспільного  буття,  найвищою  формою  єдності
               людини зі світом.
                     Відносини  людини  зі  світом  ще  у  20-х  роках  ХХ ст.  стали

               предметом філософських роздумів В. Винниченка. Людина, на його
               думку, – це не вінець природи, якому все дозволено, а її органічна
               частина.  Письменник  зрозумів,  що ставлення  людини  до  світу

               зумовлено світоглядними й моральними принципами. Намагаючись
               з’ясувати  причини  розбалансувань  між  людиною  та світом,  він
               вводить  поняття  «конкордизм»  (погодження)  й  «дискордизм»
               (розлад)  для  характеристики  відносин  між  фізичними  та

               психічними силами людини. На основі цих понять В. Винниченко
               характеризує  рівень  розвитку  людини,  суспільства  й  характер
               відносин зі світом. Дискордист – це людина, у якої відбувся розлад

               між сутністю й поведінкою, яка є антагоністом щодо іншої людини
               й  природи.  «Першою  умовою  боротьби  з  дискордизмом  є
               відновлення цілковитого погодження людини з Усесвітом і земною

               природою. А для цього насамперед потрібне <…> свідоме визнання
               перед самою собою та перед усім Усесвітом, що вона, людина, не є


                                                            439
   434   435   436   437   438   439   440   441   442   443   444