Page 419 - 6816

з’явитися двома шляхами: стихійним або свідомим. Особистісне
поки що реалізує себе на індивідуальному рівні, адже на
суспільному воно не має можливості народитися, оскільки для цього
потрібна відповідна теорія й зовнішні умови. Це змушує зробити

висновок, що без відповідного філософського обґрунтування
особистісне начало не зможе перемогти й реалізуватися в історії.
Взаємовпливи людини й суспільства усвідомлював ще

Г. Зіммель. Існування людини, на його думку, підпорядковане
подвійній детермінації: вона має реалізовувати свої індивідуальні
цілі й водночас підкорятися загальному началу, тому опиняється в
ситуації вибору. Для розв’язання цієї суперечності Г. Зіммель

звертається до категоричного імперативу І. Канта й стверджує, що
моральний закон має структуру природного, отож людина мусить

свідомо його дотримуватися, незважаючи на будь-які обставини.
Цей процес сходження людини до категоричного імперативу постає
як еволюція культурних форм [217, с. 62], тобто історія є
поєднанням рівня духовного розвитку людини з формами

суспільного буття.
Осмислюючи досягнення Г. Зіммеля, французький філософ і
соціолог Р. Арон (1905–1983) зауважує, що історія в усі часи

пов’язана з «метафізикою людини» та її становленням [29, с. 141],
отож історію як еволюцію суспільних форм буття слід
досліджувати в єдності з людськими якостями. У 1936 р. Р. Арон
захищає дисертацію «Критична філософія історії», у якій долає

недоліки історизму й відстоює множинність теоретичних
інтерпретації суспільного буття [28, с. 116–117]. Множинність
інтерпретацій учений доповнює думкою про множинність мотивів

діяльності, проте підкреслює, що їх важко зрозуміти. Зазначені
роздуми дозволили філософові подолати антиномію людини й
суспільства. Р. Арон побачив суперечливість історії: з одного боку,
її емпіричну множинність, а з іншого, – універсальність,

персональність і орієнтацію на реалізацію людського призначення.
Цю антиномію філософ намагається пояснити на основі таких
тверджень: «людина є історією», людство «створює самого себе»,

історія є «виразом людської природи» [28, с. 432]. Власні розмисли
Р. Арон поєднує з роздумами В. Дільтея й робить висновок про
ідентичність людської природи та сутності історії [28, с. 451]. Отож

мислитель чітко зафіксував зв’язок сутності людини й історії.
Незважаючи на ці конструктивні висновки, Р. Арон заперечує

419