Page 414 - 6816

взаємопроникнення самості людини й соціуму…» [254, с. 157].
Уважаємо, що можна стверджувати й про зворотній вплив:
суспільні форми буття є інверсією рівня духовного розвитку
людини. На думку В. Кізіми, взаємовпливи структур внутрішнього

світу людини й форм суспільного буття мають невичерпний
характер. В умовах глобалізованого світу людина мусить навчитися
жити в єдності з людською спільнотою й природою. Для цього їй

потрібно сформувати в собі здатність до інтегрального сприйняття
світу. «Здатність людини до інтегрального переживання є
свідченням її здатності до одночасної присутності скрізь, хоча й
різною мірою…» [254, с. 181]. Отож інтегральне переживання

постає як сутність людини, як її здатність цілісно сприймати буття
й відчувати єдність із ним. Здатність до інтегрального переживання

філософ відніс до людського роду, не знайшовши того типу
людини, який спроможний реалізувати цю закономірність.
Цікавим і плідним є дослідження О. Єременка, який ставить
собі за мету з’ясувати проблему: «Як людина творить історію»

[208, т. 1, с. 18]. Відомо, що результати діяльності людини в будь-
якій сфері залежать від її інтелектуального потенціалу. На жаль,
філософ не поставив питання про внутрішні якості людини. Не

з’ясувавши зв’язку між внутрішніми якостями актанта (суб’єкта
подій) та змістом і результатом подій, філософ вдався до
формального аналізу і досліджує події з позиції: свобода –
необхідність, можливість – дійсність, детермінізм –

цілепокладання, належне – суще, майбутнє – минуле та ін. [208,
т. 1, с. 221]. У такому підході, безумовно, є сенс, але варіанти
розвитку подій залежать від внутрішніх якостей суб’єкта

історичних подій. Для аналізу змісту подій О. Єременко уводить
поняття подієма (рос. событема), яку трактує як ідею події, і
вважає, що на передньому плані подієми перебуває ідея можливого
й належного [208, т. 1, с. 357]. У цих роздумах є певний зміст, але

на основі метафізичної теорії особистості та двох парадигм буття
людини це твердження варто уточнити. В історії є дві принципові
подієми: знеособлена та особистісна. О. Єременко робить спробу

з’ясувати онтологічне підґрунтя подієвості. «Глибинною основою
подієвості є гетерогенність, різнорідність сущого…» [208, т. 2,
с. 338], яка є причиною зла, а світова історія – це арена боротьби

добра і зла [208, т. 2, с. 359]. Варто уточнити ці роздуми. Як уже
зазначалося, онтологічною сутністю подієвості є наявність двох

414