Page 415 - 6816

способів буття людини: знеособленого й особистісного. Їх
протилежність породжує історичну й культурну подієвість.
Намагаючись з’ясувати основу суспільного буття, О. Єременко
заперечує марксистське розуміння історії, зокрема ідею про базис і

надбудову. «Основним чинником суспільного розвитку <…> є той
чинник, який самі люди цієї епохи вважають основним» [208, т. 2,
с. 218], тобто що людина визнає, те і є основним чинником

розвитку. Зазначений підхід філософ називає принципом довіри до
епохи. Висловимо свої думки з цього приводу. В умовах
знеособленого буття, пріоритету матеріального над духовним
рушійною силою історії є матеріальний чинник, натомість в умовах

особистісного буття, пріоритету духовного рушійною силою буде
особистість. Тому принцип довіри до епохи – продукт

абсолютизації свідомості пересічної людини.
У процесі пошуку філософської відповіді на питання: що є
історія, О. Єременко пише: «Історія є боротьба людини проти
власної природної сутності за набуття культурної (історичної,

істинно людської) сутності. Але чи не є це її боротьба з самою
собою? Історія є зусилля людини, яке конструює саме себе та
спрямоване на перетворення людиною самої себе. З ким би

не змагалася Людина: чи то зі Світом, чи то з Богом, чи то з
Сатаною, – завжди вона виявляє в Противнику свої власні риси»
[208, т. 2, с. 235]. Перетворення самого себе – це вдосконалення й
самовдосконалення людини. У цьому контексті погляди З. Баумана,

М. Бердяєва, О. Єременка, Ж.-Ж. Руссо й автора цих рядків
збіглися, але це християнська позиція на сутність суспільного буття
й історії! Незважаючи на те, що О. Єременко визнає, що історія –

це самобудування людини, він відстоює позицію, що історія не має
смислу, а приписувати історії смисл – це ідеологізувати суспільне
буття. «Єдиним реальним смислом історії є чисто подієвий смисл»
[208, т. 2, с. 316]. На думку О. Єременка, в історії змагаються два

типи людини: одні орієнтуються на дійсне (реалісти, консерватори,
реакціонери), а інші – на можливість (мрійники, прогресисти,
революціонери) [208, т. 2, с. 319–320]. Перший тип людини

необхідний для існування соціуму, другий – для його розвитку.
Говорячи про два типи людини, філософ визнав розподіл людей на
ступені духовного розвитку, хоча відкрито про це не пише. Перший

тип – це посередня людина, яка керується матеріальним,
повсякденним, другий – особистість, яка орієнтується на розвиток.

415