Page 417 - 6816

філософських зокрема. Говорячи про специфіку сучасної
цивілізації, Ф. Анкерсміт зауважує, що вона має набратися
мужності пережити власне самогубство [18, с. 501–502]. По-друге,
проігнорували надбання К. Ясперса щодо смислу історії. По-третє,

не було ані суспільного, ані політичного замовлення від
суспільства. По-четверте, була втрачена фундаментальна ідея
чотирьох ступенів духовного розвитку людини.

Г. Парадигмальний підхід до розуміння філософії історії
ґрунтується на метафізичній теорії особистості й двох парадигмах
буття людини. Метафізична теорія особистості доводить, що рівень
розвитку людини як суб’єкта історичної діяльності суттєво впливає

на зміст суспільного буття. Цю закономірність вперше описав
Платон, мовою структурного аналізу вона дістала назву ізоморфізм.
(Для довідки зазначимо, що взаємовпливи здібностей людини й суспільних
форм буття досліджували французький філософ Ж. Кондорсе (1743–1794),
який уважав, що прогрес є результатом розвитку людських здібностей [267,
с. 39]; німецький філософ Й. Гердер (1744–1803) доводив, що розвиток
«духовних сил», «органічних сил» окремої людини є продуктом історії
людського роду [135, с. 228–230]; І. Кант стверджував, що громадянське

суспільство має створити необхідні умови для розвитку й удосконалення
природних задатків людини [235, с. 18–19]; Ґ. Геґель зберігає традицію,
пов’язану з ідеєю Ж. Кондорсе, й аналізує історію в контексті потреб,
інтересів і здібностей людей [131, с. 20]. Отож у філософії історії є традиція
дослідження історії в контексті духовного потенціалу людини. На жаль, із
формуванням концепту «кожна людина – особистість» цю традицію було
втрачено).
Ідею парадигмального підходу до розуміння історії достатньо
яскраво простежуємо у філософії Й. Фіхте. Філософ виокремлює
дві головні епохи в розвиткові людства. Перша – життя людського
роду відбувається поза межами розуму. Друга – життя

розбудовується відповідно до розуму, оскільки в людини є потреба
до розумного життя [580, с. 366–367, 397]. Погляди Й. Фіхте
ґрунтуються на твердженні: розум є законом життя для людини й

суспільства. На першій стадії розум підпорядкований інстинктам,
тоді як на другій він стає повноцінним суб’єктом діяльності. Перша
епоха існує під виглядом добра: матеріальні цілі проголошено

найвищими цілями буття. Вичерпаність першої стадії людського
буття Й. Фіхте пояснює тим, що мета людського життя має
перебувати поза межами безпосереднього існування: «Людина

<…> мусить мати мету, яка лежить поза цим життям» [577, с. 189].
Кожна історична епоха ґрунтується на тих чи тих ідеях. Епоха, що

417