Page 408 - 6816

стверджує: «Яскравість метафор полягає в їхній здатності
«показувати» сенс, який вони виражають» [446, с. 417]. У процесі
обґрунтування своєї теорії П. Рікер, уважаємо, припускається
логічних помилок. Зокрема, він пише: «Бачити подібне – значить

бачити однакове…» [446, с. 422]. Подібне він ототожнює з
однаковим. Серйозні гносеологічні й логічні помилки робить
П. Рікер, коли метафору покладає в основу формування понять

[446, с. 422], тобто заперечує логічний шлях їх формування. Своїми
працями П. Рікер обстоював використання метафор у філософії
історії, що призвело до необґрунтованого плюралізму. Безумовно,
ці роздуми П. Рікера суттєво впливали на розвиток

постмодерністської філософії історії, яка пішла шляхом виявлення
множинності, а метафору використовували як методологічне

підґрунтя. За допомогою метафори постмодерністська філософія
історії сформулювала метафоричну модель історії. Такий підхід до
розуміння філософії історії за його сутністю – це редукціонізм,
зведення складного до простого, до того, що зрозуміло здоровому

глузду.
Одним із фундаторів постнекласичного підходу є
американський філософ А. Данто (1924–2013), який у праці

«Аналітична філософія історії» (1965) виокремлює субстанційну й
аналітичну течії у філософії історії. Субстанційні концепцій
ґрунтуються на рефлексивному осмисленні історії, що має сприяти
формуванню цілісних уявлень про історію, проте змістом

аналітичних концепцій є хронологічне впорядкування подій [167].
Американський історик і філософ Х. Уайт (1928–2018) у праці
«Метаісторія. Історична уява в Європі ХIХ століття» (1973) дійшов

висновку, що історичне дослідження поєднує науковий аналіз із
літературними прийомами, які суттєво впливають на сприйняття
історії. Х. Уайт в принципі визнав обмеженість
постмодерністських концепцій філософії історії, але не

відмовляється від них, а зосереджує увагу на пошуку нових методів
дослідження. (Учений класифікує можливі стратегії дослідження історії:
1) пояснення за допомогою різних видів доведення; 2) трактування на основі
сюжету; 3) тлумачення на основі звернення до ідеологічного контексту.
Кожну з трьох стратегій було поділено на чотири напрями. Перший:
доведення унікальності історичних подій та історичних осіб, що дістало
назву формізму. Другий: дослідження, орієнтоване на з’ясування законів –
механіцизм. Третій: поєднання окремих подій в органічне ціле та їх

структурування навколо інтегральної сутності історичного процесу –

408