Page 386 - 6816

основу своїх концепцій поклала метафору. Цей різновид філософії
історії отримав кілька варіантів назв (постмодерністська, нова
інтелектуальна історія, інтерпретативна версія та ін. [290, с. 18]) і
складається з кількох напрямів: ментальний (М. Блок, Л. Гофф,

Л. Февр [566]), лінгвістичний (Ф. Анкерсміт, Ж. Деррида
Р. Коллінгвуд, Ф. де Сосюр, Х. Уайт), наративний (В. Вжосек,
Є. Топольський). Відмінності між «старою» і »новою» історією

сучасні дослідники вбачають у зміні дослідницьких
і концептуальних парадигм. «Стара» намагалася дати відповідь на
запитання: «Що сталося?», «Як це відбувалося?», а «нова» прагне
зрозуміти: «Чому так сталося?» [290, с. 18]. Постмодерністські

концепції філософії історії сходяться на тому, що як у реальному
житті немає єдиної позиції, так і у філософському дискурсі не може

бути єдиного метафізичного начала. Незважаючи на це,
постмодерністські концепції історії об’єктивно потребували
методологічного підґрунтя. За таку основу було взято метафору.
Осмислюючи методологічне підґрунтя постмодерністської

філософії історії, й зокрема школи «Анналів», дослідники
наголошують, що цей напрям запропонував таку метафору для
розуміння історії: «Нова історія – це „історія мовчазного людства”,

це море, на поверхні якого плавають історичні події, а в глибині
лежить анонімний народ. Необхідно проникнути в глибини моря,
поставивши в центр дослідження не героя, а безіменну людину, її
повсякденне життя, <…> проаналізувати всі аспекти людської

думки, поведінки, діяльності й через це осягнути всю глибину
історії» [290, с. 18]. У цій метафорі вбачаємо деяку подібність із
марксистськими поглядами на роль народних мас в історії. Народні

маси – це і є безіменна людина, але вони стають рушійною силою
історії, коли їх виводять на барикади. Якщо марксисти це
обґрунтовували на філософському рівні (народні маси є рушійною
силою історії), то постмодерні історики висловлюють цю істину на

рівні метафор. Результатом нової філософії історії стало
заперечення лінійної схеми історичного процесу, акцент на
випадковостях, втрата інтересу до онтології історії та макроісторії.

Причини такого повороту у філософії історії дослідники вбачають у
принципах постмодерністської епістемології, заперечення
метанаратива, що гальмує побудову глобальних історичних

моделей, які б поєднували в собі різні аспекти історії. З цього
приводу варто погодитися з висновком, що постмодерністські

386