Page 364 - 6816

європейської історії та культури. Підтекстом цих роздумів є думка
про те, що українська дійсність мала приховану сутність, яка
поступово втрачалася й залишається досі недослідженою. Як
бачимо, П. Куліша не задовольняють ті форми суспільного буття,

що склалися в Європі. Він розуміє, що розвиток історії пішов не
тим шляхом. (Докладний філософський аналіз поглядів П. Куліша див.
[487, с. 60–68]).
Український письменник-філософ В. Винниченко (1880–1951)

вважав, що в історії існують два типи суспільств: дискордистське й
конкордистське. До дискордистських суспільств він відносив не
лише капіталістичне, але й соціалістичне. Намагаючись відшукати
причини людських страждань, В. Винниченко звертається до

етичного аналізу. Він усвідомив фундаментальний недолік
комуністичних доктрин – відсутність моралі. «Ніде в усій

політичній і філософській літературі соціалізму та комунізму я не
знайшов їхньої виробленої системи моралі. Проголошуючи <…>
необхідність будування нового ладу, нового життя, нових відносин
між людьми, вони, ці творці нового життя, жили й живуть, по суті,

за правилами старої релігійної, або ж, як вони самі звуть,
буржуазної моралі» [Цит. за: 156, с. 9]. В. Винниченко
відмовляється від своїх соціалістичних поглядів і причини

соціальних проблем вбачає не в соціально-економічних умовах
життя, а у відсутності моралі. Ці роздуми свідчать, що в його
свідомості відбулася революція: він заперечує пріоритет
матеріального й переходить на позиції пріоритету духовного.

Ще тоді, у 20–30-х роках ХХ ст., В. Винниченко побачив, що
людське суспільство хворе, бо складається з духовно хворих людей,
і звертає увагу, що ці твердження не слід уважати ні

перебільшенням, ні гіперболою [105, с. 82]. Отож письменник
усвідомлював морально-психологічну недосконалість людини, яка
орієнтується на пріоритет матеріального. «Людство не знало і не
знає, що воно хворе <…> реально хворе на викривлення, на розлад

сил як фізичних, так і психічних. А коли не було і немає
усвідомлення своєї хвороби, то, розуміється, не могло бути і не має

не тільки знання способів боротьби з нею, а навіть шукання
походження та причин її» [105, с. 84]. В. Винниченко усвідомив
суперечливий характер відносин між тілом і духом людини. Релігія,
на його думку, несправедливо засуджувала людську природу,

вважаючи її первородно грішною. На противагу релігійній моралі

364