Page 363 - 6816

є причиною багатьох індивідуальних і суспільних проблем, оскільки
будь-яка праця, зроблена без душі, породжує зовнішні та внутрішні
проблеми. «Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй –
смертельна мука» [509, с. 432]. Отож споріднена праця постає в

Г. Сковороди реальним засобом розв’язання проблеми нерівності та
шляхом до самореалізації. Люди не можуть бути рівними в
економічному, інтелектуально-психологічному відношенні, але цю

об’єктивну нерівність можна подолати іншими засобами. Український
мислитель намагався розв’язати означену проблему з позиції наявних
у людини здібностей: кожен має займатися тією справою, до якої в
нього є хист. Філософ робить крок до подолання соціальної нерівності

з позиції наявного в людини духовного потенціалу.
Філософсько-світоглядні погляди П. Куліша ще не знайшли

належного трактування, а тому зробімо спробу по-новому їх
прочитати. За сто років до того, як стали очевидними негативні
тенденції цивілізаційного напряму розвитку всесвітньої історії,
П. Куліш піддає його ґрунтовній критиці [291, с. 250–251]. Не

заперечуючи необхідність удосконалення суспільства, він у
контексті ідей Ж.-Ж. Руссо ставить запитання: «Яка ціна прогресу
та цивілізації?» П. Куліш розумів недоліки й обмеженість

хутірського способу життя, але попереджав, що не потрібно
поспішати змінювати ці форми буття на цивілізацію. Він усвідомив,
що місто, як уособлення цивілізації, дійде до свого заперечення, а
тому пропонував зачекати: «Підождіте кращого ладу, небожата»

[291, с. 253]. П. Куліш переосмислює європейську історію. Коли в
Європі буяла схоластика, він доводив, що в Києві в Х–ХII ст.
«починалося щось грандіозно-поетичне; у нас, на незайманому

ґрунті, відроджувався свого роду гуманізм тоді, коли Західна
Європа, з рештками римської культури, лежала в порохні під гнітом
ісидорівських декреталій» [292, с. 214]. Ця думка свідчить, що
П. Куліш мислить як філософ і вважає, що зародження гуманізму

могло розпочатися не в Європі, а в Києві. «Якби тривав порядок
речей, що почався у Володимирівські часи, доля земної кулі була б
інша. Не з півдня на північ, а з півночі на південь пішла б обновна

культура; нові ідеали високого й великого зайняли б одвічно
творчий дух природи; не розпустою, а «стыдением»
супроводжувалося б тоді відродження гуманізму, і в наслідок

тисячолітніх клопотів ми отримали б не Францію й папу, а щось
інше» [292, c. 218]. Отже, П. Куліш переосмислює розвиток

363