Page 362 - 6816

шукав шляхи до розв’язання суперечностей між людиною й
суспільством. Засобом подолання цих суперечностей філософ
уважав вчинок, який є результатом усвідомлення належного-
істинного й єдності людини зі світом культури.

Кризовий стан суспільного буття зафіксував сучасний
російський психолог В. Зінченко (1931–2014). Аналіз приводить
його до висновку, що кризу можна подолати лише надлишковою

розвиненістю внутрішнього світу людини [219, с. 17–18]. Отож
перехід до нової форми буття можуть здійснити діячі з
надлишковою духовністю – особистості. Цей суттєвий момент, на
жаль, залишається поза увагою філософів і психологів.

Отже, російські філософи, які не поділяли марксистські догми,
виділяють дві форми буття людини й суспільства: Два гради

(С. Булгаков), буття Христа та існування антихриста (М. Бердяєв),
світ культури і світ життя (М. Бахтін).

3.1.3. Особистісна та знеособлена форми буття

людини й суспільства в українській філософії.
Стрижнем філософських досліджень Г. Сковороди є пошуки таких
форм буття, за допомогою яких можна було б досягти більш

справедливого суспільного устрою та реалізувати особистісні
цінності. Аналізуючи зміст Вічної книги, філософ висновує, що
ідеал суспільства має базуватися на засадах любові, спільній
власності («усе там спільне»), республіканській і громадській

рівності [505, с. 44]. Уважаємо, що в цій думці відображене
філософське осмислення соціально-економічних засад Козацької
республіки, коли людина не була відчужена від влади й суспільних

форм буття. Як бачимо, в ролі первоначал у Г. Сковороди постають
любов, спільна власність, рівність.
Думку Г. Сковороди про суспільну власність не слід сприймати з
комуністичних позицій. Суспільна власність у філософа – це

не державна власність, а рівність прав – це не лише формальна
рівність перед законом, але й рівність за найголовнішим параметром –
ставленням до стану справ у суспільстві: усі є рівноправними

суб’єктами соціально-політичного та правового простору за законом і
в реальності. Умовою реалізації цих принципів у Г. Сковороди є ідея
спорідненої праці: людина має право займатися тією діяльністю, до

якої в неї є відповідні здібності. Споріднена праця – це засіб
подолання відчуження. Філософ усвідомив, що неспоріднена праця

362