Page 341 - 6816

ані філософського осмислення, ані практичної реалізації. Одна із
причин полягає в тому, що проблему любові було відірвано від
людських якостей, не визначено, який тип людини здатний бути її
носієм.

На думку єврейського філософа М. Бубера (1878–1965),
антропологічна проблема досягла своєї «зрілості» в Новий час і
викликана двома причинами. Перша – це «розпад попередніх

органічних форм безпосереднього людського життя» [84, с. 246],
тобто родина, ремісницький союз, сільська та міська громади в
Новий час продовжують існувати, але втрачають екзистенційний
сенс. З розпадом цих форм розпочалася криза світової самотності.

Нові суспільні форми (клуби, профспілки, партії тощо) лише
розпалюють колективні пристрасті, але не можуть дати людині

відчуття стабільності, безпеки, психологічного комфорту та єдності
з громадою. Другу причину філософ трактує як відчуження людини
від історії та результатів власної діяльності [84, с. 247–248].
Уважаємо, що в цьому висновку М. Бубер продовжив філософську

традицію, пов’язану з іменами Ґ. Геґеля, К. Гельвеція, Т. Гоббса,
К. Маркса, Ж.-Ж. Руссо, хоча відкрито про це не говорить. Отож,
маємо констатувати, що філософ усвідомлював зв’язок між

суспільними формами буття та духовними якостями людини, тобто
підґрунтям його роздумів був закон ізоморфізму.
Намагаючись зрозуміти причини антропологічної кризи,
М. Бубер вкотре ставить питання про сутність людини, причини її

сили-безсилля [84, с. 248]. Для вирішення проблеми він вводить
продуктивну ідею про потрійну систему відносин: по-перше,
людини до речей; по-друге, людини до людини та суспільства; по-

третє, людини до таїни людського буття, яка у філософів дістала
назву абсолюту, а у вірян – Бога [84, c. 268–269]. Сутність людини
філософ вбачав не в її ставленні до речей і навіть до іншої людини,
а у відношенні до цієї таїни буття. Отож за М. Бубером, суть

антропологічної проблематики виявляється у відношенні людини
до абсолюту. Своє розуміння антропологічної проблеми М. Бубер
трактує через узагальнені образи людини на основі творчості

С. К’єркегора та М. Гайдеґґера. Людина С. К’єркегора зрікається й
відчужується від усього сущого, від реальності, самої себе й
перебуває в страхові перед таїною буття й перед Богом. У людини

М. Гайдеґґера третього відношення взагалі немає, його людина
живе серед речей, не виходить за межі повсякденності, вона

341