Page 33 - 6816

визнати, що філософ накреслив еволюцію метафізичних ідей. Як
відповідь на виклики кін. ХIХ – поч. ХХ ст. Г. Зіммель розробляє
філософію життя, яка зосередила увагу на його метафізичній
сутності [217, с. 64–65]. Поняття життя стає конститутивним, надає

всьому змісту й навіть підпорядкувало собі поняття особистості.
Критично осмислюючи погляди Г. Зіммеля та філософів цього
напряму, зауважимо, що вони ототожнили життя з існуванням і

навіть абсолютизували його, стверджуючи: «Сутність життя в тому
й полягає, щоб творити з самого себе…» [217, с. 74]. Під впливом
Першої світової війни Г. Зіммель розчаровується у філософії життя,
оскільки життя знаходить втілення в примітивних формах,

з’являється конфлікт між культурою й реальними формами буття
європейської людини. Філософ висловив переконання, що життя,

яке стає безформним і втрачає особистісне начало, створить «нові
форми, які більше відповідають силам теперішнього» [217, с. 79].
Для класичної метафізики притаманне прагнення досягти
єдності сутності й існування, віра в усезагальність істини та

надзвичайне призначення людини. Важливим надбанням класичної
метафізики є те, що вона пов’язана з антропологією та людськими
якостями. Класична філософія орієнтується на людину, яка здатна

до рефлексії і вдосконалення, отож прагне бути суб’єктом
мислення й духовної діяльності. Зарубіжні (П. Козловськи,
А. Турен, Дж. Ваттімо) та українські (С. Куцепал) філософи,
досліджуючи причини краху проекту модерну, указують на такі:

крах ідей соціалізму, трагедії ХХ ст. (дві світові війни,
революції) [263; 560; 712; 296, с. 26–27], проте ці висновки
висвітлюють те, що лежить на поверхні. Справжні причини краху

модерну – це відсутність особистості, оскільки ця епоха породила
посередню людину.
Причини кризи суспільного буття німецький філософ,
засновник феноменології Е. Гуссерль (1859–1938) вбачав у

філософії й метафізиці, які спричинили занепад всієї європейської
«екзистенції» [159, с. 28]. Кризу філософії й метафізики філософ
пропонує розуміти як кризу віри в людський розум, що означає

втрату віри розуму «в самого себе», у «власне істинне буття, якого
він не має завжди, <…>, але має й може мати лише в боротьбі за
свою істину, за те, щоб самому зробитися істинним» [159, с. 29].

У ситуації втрати віри в себе людина не може сказати про себе:

33