Page 31 - 6816

в необхідності переоцінки цінностей, шукав підґрунтя для нової
метафізики й відповідний понятійний апарат. Стрижнем своєї
метафізичної системи він проголосив «волю до влади». Зауважимо,

що цей термін, теж не зовсім вдалий. (Сучасні філософи, не говорячи про
нацистських і комуністичних ідеологів, тлумачать його як прагнення до
політичної влади. Про неадекватне розуміння цього терміна М. Мамардашвілі
зауважив, що «Wille zur Macht» слід перекладати як «воля до сили», воля до
сильного стану [350, с. 198–199]. Точніше тлумачення словосполучення «воля
до влади» дав П. Тілліх: «„Воля до влади” Ніцше не є ні воля, ні влада, тобто ні
„воля” в психологічному розумінні й ні „влада” в соціологічному розумінні.
„Воля до влади” означає самоствердження життя як життя, що містить
самозбереження та зростання» [543, с. 29]). У контексті пояснень
М. Мамардашвілі, П. Тілліха ці думки Ф. Ніцше слід розуміти так:
вічною підставою суспільного буття є пріоритет шляхетної,

досконалої людини – особистості. Твердження «воля до влади» слід
розуміти, з одного боку, як заклик до людини, щоб вона брала під
контроль власні природні потреби, а з іншого – як самоствердження

особистостей. Ф. Ніцше першим усвідомив проблему, що постала
перед людством у другій пол. ХIХ ст. і залишається невирішеною
дотепер. Удосконалення людини філософ вважав «метафізичною

перспективою» людства [394, с. 217].
Класична метафізика шукала істину буття, а тому варто
погодитися з позицією Ґ. Геґеля й О. Введенського, що предметом
метафізики є істинне буття [98, с. 383], його первоначала. Роздуми

представників класичної метафізики йшли всупереч постмодерній
філософії. Дослідження І. Канта, Ґ. Геґеля, Ф. Ніцше не набули
розвитку, оскільки, з одного боку, були незрозумілими, а з іншого, –

пріоритет у суспільстві й філософії перейшов до посередньої
людини, якій метафізика була не потрібна. У житті зростав хаос,
породжуваний посередньою людиною, що довів Х. Ортега-і-Гассет
у праці «Бунт мас» (1929). Підсумовуючи погляди І. Канта,

Ґ. Геґеля, Ф. Ніцше, зазначимо, що їхні роздуми набули настільки
високого узагальнення, що майбутні покоління філософів не змогли
їх розпредметити, що спричинило деградацію суспільного буття.

Німецькі філософи, визнаючи принцип духовної ієрархії, не змогли
довести, що саме особистість є його втіленням і основою
суспільного буття. Ігнорування первоначал у вигляді категоричного

імперативу та абсолютної ідеї спричинило те, що посередня людина
дістала пріоритет в соціумі, але найгіршим було те, що цей тип
людини поступово став суб’єктом діяльності й у філософії зокрема.

31