Page 324 - 6816

та психологічного комфорту. Індивід цього рівня теж перебуває в
межах колективного несвідомого. У людини третього ступеня
духовного розвитку – особистості – теж є свій інваріант, який
залишається незмінним протягом людської історії, хоча окремі

риси можуть набувати відтінків тієї чи тієї епохи. Його суть
полягає в тому, що особистість здатна вирішувати проблеми в
межах чинної соціально-політичної, технологічної, наукової

парадигми. Особистість має чітку систему моральних цінностей і
живе відповідно до них, незважаючи ні на що. Суттєвою ознакою
особистості є те, що вона не відокремлює своє життя від
суспільства, виконуючи свої зобов’язання, якими б вони не були.

Для особистості істиною є обов’язок, мораль, благо Іншого.
Суттєва ознака генія полягає в тому, що він здатний перейти до

якісно нової парадигми в науці й суспільному бутті.
Життєдіяльність генія можна охарактеризувати через поняття
«самобуття», оскільки він своїм способом життя творить світ.
Усі ступені розвитку людини є необхідними формами буття –

це онтологічні рівні. Водночас вищий рівень діалектично заперечує
нижчий, а рівень генія – це абсолютна негативність щодо
попередніх. У людини кожного ступеня розвитку свій життєсвіт, у

межах якого відбувається життєдіяльність. Автор далекий від
думки, що кожна людина здатна досягти рівня особистості, але рух
у цьому напрямі є абсолютно необхідним як для особи, так і для
людської спільноти, а суспільство й держава мають сприяти цьому

процесу. Метафізична теорія особистості не руйнує християнської
ідеї єдиносущності людей як рівності в гідності.
Узагальнюючи роздуми щодо дослідження проблеми

особистості, зазначимо, що в історії філософії сформувалося два
основні світоглядні підходи до її розуміння. Перший – ієрархічний,
який має релігійну та світську форми. Християнський підхід
започаткував К. Тертулліан і розвивали С. Боецій, А. Сен-

Вікторський, А. Августин, Т. Аквінський, Альберт Великий,
І. Ліствичник, Максим Сповідник, філософи-містики (Й. Екгарт,
Г. Сузо, Й. Таулер), арабські філософи (Авіценна, Аверроес),

філософи епохи Відродження (Дж. Віко, Еразм Роттердамський,
Н. Кузанський). Цей підхід еволюціонує до субстанційного
(Г. Ляйбніц, Ф. Шеллінг, Н. Лоський) й імперативного (І. Кант,

Ґ. Геґель). Другий підхід – матеріалістичний (егалітарний) –
народжується від елітарного соціально-правового підходу римських

324