Page 26 - 6816

усередині нас» [429, с. 331]). Як бачимо, Г. Ляйбніц відходить від
уявлення, що Бог є першопричиною творення природи, і вважає, що
людина є богом у суспільстві, яке вона має впорядковувати
відповідно до розуму. Філософ усвідомив, що для того, аби людина

змогла повірити в здатність власного духовного вдосконалення,
вона має побачити можливість її втілення. Такий приклад дало
християнство. Без віри не може бути ані пізнання, ані буття.

Розвиваючи тезу про збіг істин віри й розуму, Г. Ляйбніц
висловлює думку, що «євангельські таїнства і не піднімаються
над розумом, і не суперечать йому» [306, с. 113], а свідчать про те,
що людина здатна вдосконалюватися. Істини розуму мають бути

скеровані на пізнання фізичної реальності, яка, своєю чергою, має
бути підпорядкована моральній необхідності [306, с. 76].

Усвідомлення необхідності порозуміння між вірою й розумом
змушує філософа проголосити принцип гармонії між природою та
благодаттю й навіть між майбутнім і минулим [306, с. 167].
Підсумовуючи свої роздуми щодо сутності буття, Г. Ляйбніц

зазначає: «Християнські філософи визнавали, що сутності речей
вічні, що існують положення вічної істини й, отже, ці сутності й ці
істини в основних началах залишаються незмінними. Це треба

розуміти не лише щодо основних теоретичних начал, але й щодо
основних практичних начал…» [306, с. 259]. Постає питання: про
які вічні істини говорить філософ? Уважаємо, що Г. Ляйбніц мав на
увазі пріоритетне становище досконалої, духовної людини в

суспільстві, а також те, що вічною істиною людського буття є
прагнення духовного розвитку.
І. Кант успадкував підхід Спінози до метафізики, яка має бути

орієнтована на вдосконалення людини. Німецького філософа не
задовольняла духовна недосконалість людини, проте він бачив, що
зусиль Церкви замало для вдосконалення людини, а тому ставить
завдання відшукати первоначала суспільного буття й пов’язує їх із

моральним законом, який є об’єктивний і святий. Моральний закон
є продуктом чистого розуму й не може бути пояснений, виходячи з
будь-яких чуттєвих умов. Моральний закон здатний породжувати

вище благо та спонукати людину до вдосконалення світу й самої
себе до рівня розумної істоти [236, с. 362]. Досліджуючи специфіку
морального закону, філософ доводить, що він є законом

причинності [236, с. 368], тому стоїть вище за будь-які зовнішні
обставини. Принципи моралі є первоначалом, який визначає волю,

26