Page 303 - 6816

Спонуканням до діяльності в наведених типів людини є інтерес
цілого (суспільство, істина). Кант із цього приводу писав: «Інтерес
є те, завдяки чому розум стає практичним, тобто стає причиною,
яка визначає волю» [241, c. 306]. Найсуттєвіші відмінності між

людьми зумовлені спонуканнями до діяльності. І. Кант розрізняв
такі спонукання як мотив, інтерес і максима. Інтерес виростає
з мотиву і є спонуканням індивіда, який має розум [236, с. 405].

Мислення тривимірне, наприклад, людина цього рівня розвитку
здатна поєднувати у своїй діяльності різні аспекти суспільного
життя: економічні, політичні, правові, моральні та світоглядні.
Метою діяльності є розвиток і вдосконалення іншої людини, благо

суспільства. На основі принципу про передустановлену гармонію
Г. Ляйбніца зауважимо, що в них спостерігаємо певну гармонію

між царством природи та благодаті. Досліджуючи співвідношення
між цими складниками людського єства, філософ зазначив,
що «розум слугує джерелом сутностей, а <…> воля слугує
початком існування» [306, с. 135]. Отже, розум є механізмом

установлення гармонії між тілом і духом.
Особистість в І. Канта народжується під час дотримання
морального закону і стає втіленням доброчинності, моралі, які є

елементами вищого блага. Якщо доброчинність і щастя в залежної
й посередньої людини постають як протилежності, то в особистості
вони поєднуються. За Ґ. Геґелем, особистість народжується тоді,
коли людина починає усвідомлювати значущість своєї свідомості,

яка постає як розум. У процесі такого усвідомлення людина долає
споглядальний характер життя і стає діяльною. Особистість
поєднує в собі чесноти, живе у згоді зі звичаями свого народу й у

такому поєднанні досягає щастя [129, с. 248]. Особистість
підпорядковує тіло духу й вимагає, щоб воно жило відповідно
до його вимог. Отож особистість автономна щодо нижчих форм
сущого: завдяки цьому здобуває простір для розвитку. Відповідно

до християнської й класичної філософської традиції різні назви
цього типу людини доречно узагальнити в понятті «особистість».
Четвертий ступінь духовного розвитку людини отримав такі

назви: богорівна, богоподібна людина – Платон [422, с. 196];
святий – Макарій Єгипетський [341, с. 396], І. Кант [236, с. 455];
буття для-іншого – Ґ. Геґель [129, с. 399]; істинна людина –

Г. Сковорода [507, с. 168]; геній – І. Кант [236, с. 361–362].

303