Page 296 - 6816

«рух людини до трансцендентного» [618. с. 74], тобто змістом
цього підходу мають бути шляхи, механізми переходу від нижчих
ступенів буття до вищих.
Безумовно, у такому підході є момент істини й практичний

зміст. Проте, виникає запитання: як співвідносяться ці виміри буття
людини між собою? Н. Хамітов уважає, що ці виміри буття не
знаходяться у відносинах «лінійної субординації», «не поєднані

принципом „абсолютного зняттяˮ» [618, с. 37], а тому робить
висновок: «Кожна людина містить у собі всі виміри, які складно й
нелінійно впливають один на одного» [618, с. 37]. Якщо
припустити, що це дійсно так, то виходить, що людська свідомість

й психіка перебувають в стані хаосу та постійної внутрішньої
боротьбі. Не заперечуємо, що кожний із вимірів є самостійним і

кожна людина сама вирішує, яким життям жити. Проте, людська
свідомість, як і все у цьому світі, структурована, а тому в ній
присутня тенденція до певної стабілізації навколо певних
установок і домінант (теорії Д. Узнадзе та А. Ухтомського). Утім,

заради істини, зауважимо, що виміри буття – це ступені буття, коли
вищий ступінь діалектично заперечує нижчий, тобто здобуває нову
якість. Отож взаємозв’язок між ступенями буття описується

Гегелівською тріадою: теза – антитеза – синтез. Незважаючи на
певну незгоду з автором метаантропології варто, однозначно
визнати, що проблема вимірів буття (ступенів буття) є надзвичайно
актуальною й потребує подальшого філософського, психологічного

й нейропсихологічного дослідження.
Концептуальний аналіз здобутків українських філософів
і релігійних мислителів від ХVII до ХХ століть, діячів національно-

визвольного руху та філософів періоду незалежності щодо змісту,
ролі та значення особистості дозволяє стверджувати, що принцип
духовної ієрархії був спільним методологічним підходом до
розуміння людської сутності й розв’язання суспільних проблем.

Особистість поєднує в собі культуру, національний характер під
проводом духовного. Отже, концепція чотирьох ступенів духовного
розвитку людини синтезує в собі надбання української філософії й

може претендувати на конститутивний принцип української
національної філософії.

296