Page 295 - 6816

Продуктивним напрямом розвитку Київської філософсько-
антропологічної школи є метаантропологія, яку розвиває
Н. Хамітов. Заслуговує на увагу програмне твердження філософа
про необхідність переходу від теоретичного напряму дослідження

людини до практичного. Проте виникають деякі сумніви: невже
філософи вже з’ясували сутність людини? Вважаємо, що цього ще
не відбулося. Утім, слід погодитися з висновком, що сучасна

людина й філософська антропологія перебувають в стані
антропологічної кризи [618, с. 39]. Похвально також те, що автор
метаантропології бере на себе відповідальність за свої погляди і
свою концепцію і закликає інших творити власні методологічні

підходи [618, с. 9].
Метаантропологію Н. Хамітов трактує як вихід людини за межі

звичного й буденного, вважаючи, що вона (метаантропологія)
інтегрує філософську антропологію, екзистенціалізм, персоналізм і
стверджує, що метаантропологія «може мати інтегрально-
методологічне значення для сучасного соціогуманітарного

знання…» [618, с. 18]. Осмислюючи цей підхід, зауважимо, що
екзистенціалізм і персоналізм настільки різні підходи, що їх, на
наш погляд, не можна інтегрувати, бо екзистенціалізм ґрунтується

на екзистенції, а персоналізм на есенції.
Позитивом цього проекту є те, що його автор визнає
ієрархічний підхід до людського буття й виокремлює буденний,
граничний та метаграничний виміри. Буденне буття орієнтується на

самозбереження, для якого характерна залежність від Іншого,
невизначеність та нездатність до свідомого життєвого вибору.
Підсумовуючи зміст буття на цьому рівні, Н. Хамітов зауважує:

«Це насолода несвободою, відсутністю відповідальності, що
низводить людину до рівня об’єкту» [618, с. 33]. Граничне буття,
на думку філософа, суперечливе. З одного боку, людина
спонукується волею до влади, а з іншого, – волею до пізнання й

творчості. В умовах цього виміру буття здійснюється вихід за межі
повсякденності в екзистенційний простір, що веде до розвитку
самосвідомості, загострюється проблема смислу життя, отож

відбувається актуалізація особистісного начала, проте людина
опиняється в граничній ситуації [618, с. 33–34]. На рівні
метаграничного буття людина долає безособове існування, починає

жити за законами любові, свободи й толерантності [618, с. 18, 35].
Варто погодитися з твердженням, що метою метаантропології є

295