Page 289 - 6816

зазначає: «Звідси принциповий філософсько-антропологічний
висновок: людині притаманний сутнісний недолік – право щоразу
ставити себе під питання. І вона безупинно робить це (хоча могла
б і вдовольнитися), робить, бо має схильність до надлишковості,

через яку довершеність стає знову й назавжди недовершеною»
[530, с. 196]. Висновки філософа відповідають реальності.
Заслугою В. Табачковського є те, що він не зупиняється на

аналізові деструктивних типів людини й ставить завдання відшукати
на противагу життєзаперечному началу начало життєствердне.
Для пошуку відповіді філософ звертається до філософського досвіду
М. Гоголя, у якого персоніфікацією деструктивного начала був чорт

[530, с. 198]. Життєствердне начало людського буття
В. Табачковський пов’язує зі сміхом, але в житті не знаходить

людини, яка була б уособленням особистісного буття.
Намагаючись відшукати філософські засади нового
облаштування світу, В. Табачковський спирається на філософський
досвід В. Іванова й звертається до його тези: будь-що має

проходити перевірку на «особистісну спроможність» [530, с. 252].
Зазначений вислів пропонуємо сприймати як уточнення тези
Протогора про людину як міру всіх речей: не людина має бути

мірою всіх речей, а особистість, яка мусить стати пастухом буття
(М. Гайдеґґер). Під проводом цієї тези В. Табачковський на основі
філософії М. Фуко висловлює ідею «плекання себе». Плекання
себе – це моральний обов’язок людини. Цей висновок філософ

підносить до всезагального рівня: плекання себе має бути не лише
потребою обраних, але й «справжньою соціальною практикою»
[530, с. 260]. Це узагальнення набуває метафізичного значення в

умовах антрополого-глобальної катастрофи. Усі різновиди залежної
та посередньої людини: біси (Ф. Достоєвський), людина маси
(Х. Ортега-і-Гассет), хам (В. Липинський, В. Соловйов), чорт
(М. Гоголь), котлованна людина (А. Платонов) – мають плекати із

себе особистість, іншого шляху немає. В іншому разі людину чекає
остаточна деградація як роду. В. Табачковський доходить висновку,
що людина має змінити парадигму свого розвитку із зовнішнього

на внутрішній. Філософ повертається до української філософської
традиції: особистісне – знеособлене, у лоно християнської традиції:
внутрішнє – зовнішнє.

На основі концепту сутнісних сил людини осмислюють
внутрішні якості людини М. Попович і В. Шановський. Так,

289