Page 284 - 6816

окреслили суперечливі виміри людського буття, які намагається
поєднати думка Є. Бистрицького.
Наведені вагання Є. Бистрицького між різними поглядами на
проблему особистості не слід трактувати як недоліки дослідження,

а варто розуміти як різні виміри розуміння особистості. У них є
прихований сенс. Філософ усвідомлює складність і суперечливість
проблеми особистості, а тому свідомо шукає теоретичні засоби,

щоб її осмислити. Дослідник намагається віднайти критерій
особистості й убачає його не в здатності бути суб’єктом діяльності,
а в причинах самодіяльності [91, с. 89], а точніше в спонуканнях до
діяльності. Питання про самопричини та спонукання до діяльності

вважаємо найголовнішим надбанням монографії, хоча воно
залишилося не розробленим. Є. Бистрицький залучає до

дослідження понятійний апарат метафізики й доводить, що аналіз
не варто обмежувати свідомістю, особистісними смислами, а треба
аналізувати проблему як вона є – як буття. Урешті-решт, філософ
характеризує особистість як «спосіб людського буття» [91, c. 88],

шлях подолання безпосереднього існування, вихід у
трансцендентне [91, с. 46]. Він започатковує феноменологічне
трактування проблеми особистості. Людина усвідомлює себе не

лише через предметно-практичну діяльність, а як зацікавлений
спостерігач за процесом власного духовного розвитку [91, с. 122].
Це були нові виміри розуміння особистості, які й сьогодні
залишаються актуальними.

Незважаючи на ідеологічний контроль, Є. Бистрицький ставить
проблему: чому ідеали як продукти «чистого розуму» ніколи не
знаходять реалізації в чистому вигляді, а завжди спотворюються?

Потрібен такий світогляд, який би спирався, з одного боку, на
знання, а з іншого, – на практику. Філософ розуміє, що справа не
лише в знаннях, а й у якостях особистості, зокрема моральних:
«Якою має бути особистість, яка дотримується наукового знання у

своєму житті?» [91, с. 45]. Вихід із цієї ситуації дослідник убачає в
аналізові модальності відносин людини зі світом, практичній
свідомості людини, у розвиткові концепту «духовно-практичного

відношення до світу». Безумовно, у цих висновках відчутні
здобутки київських філософів того часу.
Є. Бистрицький доволі критично оцінює наявні можливості

філософського пізнання людини, оскільки філософи не
досліджують фактичне буття людини та пізнавальні можливості

284