Page 280 - 6816

«абстрактного гуманізму» й вимагали виводити зміст сутнісних сил з
економіки й класової боротьби [430, с. 61]).
Осмислюючи антропологічний поворот, здійснений
В. Шинкаруком, В. Табачковський підсумовує, що в основі
досліджень Київської світоглядно-антропологічної школи лежать
три поняття: особистісне, безособове, надособове, які у своїй

взаємодії репрезентують соціальну типологію людського способу
буття та його найглибшу суперечливість. Погоджуємося, що
зазначені поняття охоплюють основні архетипи людського буття.

Аналізуючи їхній вплив на суспільне життя, В. Табачковський
висновує, що філософи Київської антропологічної школи в запалі
молодомарксистського романтизму до кінця не збагнули
можливостей цих понять і особливо недооцінили феномен

безособовості [532, с. 34–35]. Це надзвичайно цінне визнання.
Концепту безособовості в радянські часи в принципі не могло бути

місця, бо офіційно вважали, що уявлення про особистість як обрану
категорію людей – не наукове, тобто кожна людина є особистість.
Отож аналізувати радянську дійсність крізь призму безособовості
було заборонено. Сьогодні очевидно, що недооцінювання феномена

безособовості було фатальною помилкою марксистської філософії.
На порозі перебудови гостро постає проблема особистості. У
нових умовах В. Шинкарук уникає марксистських трафаретних

визначень типу: кожна радянська людина – особистість і визнає, що
поняття особистості не охоплює всіх людей. Філософ відмовляється
давати визначення особистості, під яке підпадає кожна людина, і
стверджує: «Особистість – це індивід (тобто окремо взята людина),

який несе у світ своє „я”. Тою мірою, якою йому вдається
реалізувати у світі своє „я”, а відтак зробити цей світ своїм, він і є
особистістю» [643, с. 216]. Виходить, що критерій особистості

перебуває в рівні духовного розвитку людини, а також у тому,
наскільки людина відчуває свою єдність зі світом. Очевидно,
В. Шинкарук не приймає концепт «кожна радянська людина є
особистість» і постає як філософський опозиціонер щодо

марксистської філософії.
Концепт сутнісних сил знайшов відбиття у творчості О. Яценка

(1929–1985). Філософ заперечує голий раціоналізм і розглядає
моральні почуття як складник і водночас рівень розвитку сутнісних
сил людини. «Почуття є формою вираження потреб людини та її
сутнісних сил, власне, воно є сутнісна сила людини. Переживаючи

280