Page 277 - 6816

зауважимо, що людина є тим, чим вона є у відношенні до власної
духовної сутності.
У контексті філософії Г. Сковороди про невидимий і видимий
світи автори доводять, що є сутність життя і видимість життя [624,

с. 277], а смисл життя трактують як «істини розуму» на противагу
«істинам» здорового глузду, чуттєвій діяльності людини, яка є
несправжньою [624, с. 282]. Окремі вчинки людини, що скеровані

на часткові, вузькоегоїстичні цілі, не є справжнім буттям людини.
Лише діяльність, орієнтована на цілісне буття, може забезпечити
смисл. Отже, автори монографії досліджували людину не в
контексті сукупності суспільних відносин, а з позиції вищих цілей

буття. Для виправдання такого повороту (а насправді це була
відмова від марксизму) автори звертаються до роздумів І. Канта

про мораль, обов’язок та розумні форми відношення людини до
світу [624, с. 294–296]. Осмислюючи зміст монографії, зауважимо,
що проблему людини автори досліджували в марксистському
контексті «одиничне – загальне», але проблему смислу життя

наповнили духовним змістом. Філософи поєднали філософсько-
антропологічну проблематику з метафізикою. Визнавши активно-
діяльну сутність людини, київські філософи стали на шлях відмови

від марксистського розуміння людини й визнали її духовну
сутність. На основі пошуків смислу буття українська філософія
розставалася з марксистським розумінням людини як ансамблем
суспільних відносин.

Під час перебудови в Україні відроджується інтерес до
філософії персоналізму, започаткованої В. Шинкаруком і
пов’язаної з філософськими працями Є. Андроса, М. Булатова,

Є. Бистрицького, В. Загороднюка, В. Іванова, К. Малєєва,
М. Поповича, Л. Солонька, В. Табачковського, Н. Хамітова та ін.
Осмислюючи практику «реального гуманізму», В. Табачковський
(1944–2006) у 2004 р. зазначив, що соціалізм, «користуючись

деякими гуманістичними гаслами марксизму, часто навіть
формально звеличуючи людину, реально її зневажав» [532, c. 6]. Це
надзвичайно цінне визнання. Сьогодні очевидно, що світоглядно-

методологічним підґрунтям принизливого ставлення до людини в
умовах соціалізму був пріоритет матеріального над духовним
та ігнорування особистісного начала, але для 2004 р. це мало

суттєве значення. Осмислюючи витоки українського персоналізму
в особі В. Шинкарука (1928–2001), В. Табачковський запитує:

277