Page 270 - 6816

«Потрібні особисті зусилля Людини, чеснотні подвиги її <…> Щоб
вона хотіла цього всією своєю істотою, всією своєю душею» [374,
с. 26–27] і тоді на людину буде послана Благодать Святого Духу.
Отож І. Огієнко виділив у цьому процесові внутрішній (власні

зусилля) і зовнішній (вплив Божої Благодаті) аспекти та спеціально
звернув увагу, що обоження – це не механічний процес, котрий
досягається впливом Божої Благодаті, він починається з

внутрішнього морального переродження. Митрополит пояснює, що
обоження не варто розуміти як гіперболу, метафору, образ, а слід
сприймати як реальний процес удосконалення [374, c. 24–25]. Ідея
обоження-вдосконалення – це перемога духовного над тілесним.

Сучасною мовою це слід розуміти як пріоритет особистісного над
знеособленим. Додатково підкреслимо, що роздуми Митрополита

Іларіона відповідають філософським ідеям Канта, який
стверджував, що вдосконалення є онтологічне поняття [241, с. 286].
Проблема ідеалу була предметом уваги історіософа, теоретика
геополітики Ю. Липи (1990–1944), який доводив, що ідеал

української людини пов’язаний з громадськими формами життя.
«Одиниця <…> є тоді найліпша, коли вона висловлює якнайліпше
традиції, дух своєї асоціяції. Це є витворення того, що ми б хотіли

назвати породами українських людей» [318, с. 179]. Отож тип
української особистості – це людина, спонукувана інтересом свого
народу. Спираючись на Києво-Печерський патерик і дослідження
Д. Антоновича, Ю. Липа дійшов висновку, що «характерним для

мистецтва Києва було виховувати рафінований тип людей,
зближених у своєму горінні до божеських початків у людській
душі» [318, с. 185]. Ці роздуми дають підстави стверджувати, що

він розумів важливість існування в суспільстві провідників духу.
Ю. Липа виділив характерні риси старокиївської людини: перша –
«стремління до особистої свободи і відповідальність перед
релігійними святощами» [318, с. 185]; друга – прагнення до

розвитку, зокрема духовного [318, с. 185]. Ці ознаки київської
людини цілком відповідають характеристикам індивіда

особистісного рівня духовного розвитку. (Додатково зауважимо, що
ідея рівнів духовного розвитку людини в художній формі проходить через
творчість Т. Шевченка [484], П. Куліша [487, c. 60–68], Лесі Українки [489],
І. Франка [706]).
Підсумовуючи погляди українських філософів, релігійних
мислителів і діячів, зауважимо, що вони успадкували грецьку й

270