Page 21 - 6816

Душу. Так утворюються сходи спадної досконалості. Завершує цю
ієрархію космос і матерія. Виходячи з методології К. Мангайма
(соціологія знання [351, с. 19–30]), задамо запитання: які
онтологічні феномени стоять за ієрархією понять у Плотина? На

нашу думку, за цим прихована, по-перше, соціальна субординація
(на цей аспект звертає увагу і В. Пронякін [442, с. 42]), а, по-друге,
бажання пояснити походження космосу й матерії. Єдине – це те, що

породжує як матеріальне, так й ідеальне буття. Отже, метафізика
Плотина досліджувала суще з позиції: що є істиною. Цей висновок
підтверджується тим, що філософ уникав використання
антропоморфізмів в описі Єдиного, тобто не приписував

первоначалу будь-яких людських якостей і послуговувався
безособовими виразами. Філософ не використовував біблійних

текстів, бо вони надто антропоморфно описували Бога.
Незважаючи на це, метафізичні побудови Плотина органічно
пов’язані із самопізнанням і самосвідомістю людини, точніше із
самосвідомістю самого філософа. Плотин наголошує на тому, що

пізнати Єдине можна лише за умови, якщо «піднятися до начала в
собі самому…» [427, с. 50]. Філософ має відчути себе началом.
Зрозуміло, що такий висновок потребував інтелектуальної й

духовної мужності. Відповідно до метафізичних уявлень
неоплатоніки виділяють два рівні розвитку людини: зовнішній і
внутрішній [428, с. 178–180].
Останній представник платонівської Академії Дамаскій Діадох

(VI cт.). пошук первоначал пов’язує з людськими якостями й
виділяє нерозумні душі, розумні душі та розум, який називає
єдиним сущим [165, с. 28–31], так, ідея первоначала поєднується з

ідеєю ієрархії та з абстрактної перетворюється на конкретну.
Водночас це узгоджується з християнською ідеєю.
Підсумовуючи античні уявлення про метафізику, зазначимо, що за
поняттями буття і небуття прихований певний тип людини. Поняття

буття пов’язане з вільною людиною, яка є свідомим суб’єктом життя
полісу, а небуття – із залежним рабським існуванням.
Уявлення про середньовічну арабську метафізику надає трактат

Liber de causis («Книга про причини»), який став відомим у Європі
в ХIII ст. і був предметом дослідження Альберта Великого, Томи
Аквінського та вивчення в європейських університетах. Трактат

успадковує неоплатонічні ідеї: як із Єдиного походить множина та
як пояснити реальність Першої причини. Монотеїстичний характер

21