Page 24 - 6816
P. 24
їх з людськими якостями, а духовна людина стає їхнім втіленням.
Християнська метафізика – це антропологія. Осмислюючи
метафізику А. Августина, російський філософ О. Лосєв висновує,
що християнський мислитель розглядав особистість як
первоначало, як «принцип буття (essentia)» [329, с. 823].
Християнство успадкувало й переосмислило вчення Платона,
Аристотеля, неоплатоніків щодо сутності людини, визнало принцип
духовної ієрархії й виділило тілесну, душевну (зовнішню) й
духовну (внутрішню) людину. Християнська метафізика
реалізувала у своєму вченні Платонову ідею блага як шлях до
внутрішнього вдосконалення людини, і в цьому полягає її заслуга.
Християнство скеровувало тілесну людину до народження духовної
людини – особистості – шляхом хрещення, причастя й каяття,
допомагало їй віднайти в житті нові смисли, усвідомити власну
гідність, значущість, зв’язок з абсолютними й вічними ідеями.
«Прийдіть до мене, всі струджені й обтяжені, і Я заспокою Вас»
(Мт 11 : 28). Місія християнської метафізики полягає в подоланні
світової дисгармонії через удосконалення людини.
Метафізика посідає пріоритетне положення у творі італійського
філософа епохи Відродження Т. Кампанелли (1568–1639) «Місто
Сонця» (1623). Мислитель зрозумів, що суспільство не може
існувати без духовного підґрунтя. Т. Кампанелла характеризує
буття на основі понять сили, мудрості й любові, а небуття через
поняття неміч, незнання й ненависть. На основі перших трьох
властивостей людина творить добро, а на основі трьох інших
впадає в гріх проти власної сутності й буття взагалі [231, с. 176],
тобто деградує.
Проблему первоначал у Новий час розвиває Р. Декарт,
поставивши за мету з’ясувати первоначала наукового
пізнання [171, с. 301–302]. Р. Декарт, на відміну від Парменіда,
Платона, Плотина та християнських філософів, абсолютизував
видимий світ, відмовився від християнської метафізики та
сформулював принцип: «Мислю, отже, існую», який став
підґрунтям усієї новоєвропейської філософії. Здатність до мислення
було прийнято за підставу буття й будь-якого знання, а його
предметом стало не пізнання духовних істин, а пізнання й
оволодіння природою. Це надало філософу право проголосити
людське «Я» субстанцією буття – безумовною достовірною
істинною реальністю. На основі цього принципу Р. Декарт зробив
24
