Page 244 - 6816

гідність, а про онтологічну сутність людини, яка полягає в тому, що
кожен має в собі особистісне начало як здатність до духовного
вдосконалення. Отже, коли ми говоримо: «Кожна людина –
особистість», то маємо на увазі, що кожен має гідність, але

онтологічне начало людини може бути актуалізовано, а може
залишитися в потенційному стані. Перехід до особистісного буття
людина має здійснити самостійно, за власним вільним вибором.

Почуття гідності не обмежується власною персоною, а
поширюється на іншу людину. Визнаючи гідність іншої людини,
особистість бере участь у бутті іншого.
Сучасний німецький філософ Р. Шпеман звертає увагу на

недоречність ототожнення понять особистість і людина, а також на
неправомірність уживання поняття особистості для підкреслення

соціального статусу людини, як це було в Стародавньому Римі.
Філософ підкреслює, що поняття особистість означає носія певних
якостей [653, с. 279]. Р. Шпеман ставить собі завдання відшукати
підстави формування особистості й доходить висновку, що

джерелом особистості є людське серце. «Поняття „серця” є тим
поняттям, що пізніше лягло в основу поняття особи» [653, с. 293].
На основі поглядів С. Боеція, Сен-Вікторського, Томи Аквінського

Р. Шпеман трактує особистість як першу субстанцію, першу усію,
що стосується не класу речей, а елемента класу [653, с. 305].
Останнє твердження свідчить, що середньовічні теологи розрізняли
поняття людина й особистість. Особистість – це той, хто існує

«per se» (сам собою) і керує своїми вчинками, а тому є способом
існування розумної природи.
Центральною ідеєю праці «Бути – означає бути субстанцією-у-

відношенні» сучасного американського філософа Н. Кларка є думка
про те, що особистість – це той, хто своєю діяльністю відтворює
систему суспільних відносин. Така особистість є субстанцією.
Філософ доводить органічний зв’язок між дійсним буттям і

субстанцією: «Де є хоч якесь дійсне буття, там повинна бути і
субстанція…» [259, с. 311]. Єдність між субстанцією і буттям сприяє
формуванню принципів єдності, тотожності й цілісності [259, с. 312].

Н. Кларк акцентує увагу на принциповій відмінності між розумінням
субстанції в Аквіната, у філософії Дж. Локка та модерній філософії.
Остання трактує субстанцію як інертний, статичний і непізнаний

субстрат. На основі філософії Аквіната Н. Кларк доводить, що
діяльність, з одного боку, є формою існування субстанції, тобто

244