Page 222 - 6816

властивості людини й не враховують якусь надзвичайно суттєву
ознаку. Відсутність цілісного підходу до розуміння
конститутивного поняття філософії є, на нашу думку, відбиттям її
парадигмальної кризи.

Отже, завданням підрозділу є аналіз чинних підходів, що
склалися навколо змісту поняття особистості в європейській
філософії ХХ – поч. ХХI ст.

2.4.1. Зміна парадигми дослідження проблеми
особистості. Для аналізу проблеми особистості важливо
визначити методологічне підґрунтя. Ще раз наголосимо, що зміст

філософських понять залежить від онтологічних засад буття
людини й суспільства. Зміна онтологічних умов життєдіяльності

зумовлює еволюцію змісту понять, їхню світоглядну та ідеологічну
спрямованість. Безумовно, на зміст поняття «особистість»
соціокультурні чинники впливали насамперед. Доповнимо підхід
К. Мангайма роздумами американських філософів П. Феєрабенда

(1924–1996) та Г. Патнема (1926–2016). Загальною методологічною
вимогою до будь-якої теорії є твердження: теорія має бути вільною
від внутрішніх суперечностей [569, c. 486]. Відповідно до правила

Патнема, теорію слід зберігати доти, поки вона не стане суперечити
фактам [Пос. за: 571, с. 117]. Г. Патнем на основі ідей
Г. Рейхенбаха [705] та М. Уайта [717] розвиває ідею, що в науці
треба розрізняти факт і угоду, факт і цінність [414, с. 493–494].

Ціннісні судження Г. Патнем поділяє на розумні і нерозумні [413,
с. 509]. Наведені роздуми повною мірою стосуються гуманітарних
наук і філософії зокрема, бо система соціально-філософських

понять обумовлена онтологічними умовами буття людини.
Із зазначених позицій проаналізуємо ситуацію, що склалася
навколо концепту «кожна людина – особистість». Відповідно до
цієї «теорії», святий і злочинець, кат і жертва є особистостями,

що суперечить не лише моральним нормам, але й здоровому
глузду. Уважаємо, що адепти цього підходу плутають метафізичні
поняття сутність (essentіa) та існування (existentіa), не розрізняють

ставлення до людини і того, хто вона є за її суттю. Усвідомлюючи
гальмівний характер панування однієї парадигми в науці,
П. Феєрабенд формулює принцип проліферації: у науці мають бути

конкуруючі альтернативні теорії. Зло панування однієї парадигми,
на думку методолога, полягає в тому, що воно несе в собі небезпеку

222