Page 217 - 6816

філософ ставить перед людиною завдання зробити крок
до вирішення цієї суперечності: пробудити в собі найвищу
свідомість і подолати природне начало та звільнитися від зла.
Ґ. Геґель узагальнив свої роздуми щодо змісту поняття

«особистість» у висновку: «Люди мають особистість з огляду на
свою духовну природу» [132, с. 37]. Це твердження не варто
розуміти буквально в актуальному аспекті, що кожна людина є

особистістю. Філософ розглядав людину особистістю в
потенційному сенсі, а невідчуженими її атрибутами уважав
свободу, волю, моральність, релігію [132, с. 42].
Проблема особистості в правовому аспекті в Ґ. Геґеля виглядає

по-іншому. Філософ поділяє підхід римських юристів до розуміння
зв’язку особистості й права й уважає, що власність є родовим

поняттям щодо особистості. Для Ґ. Геґеля зв’язок особистості з
власністю є безперечною істиною: власність є наявне та
безпосереднє буття особистості [128, с. 53, 62].
Підсумовуючи погляди І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга й

Ґ. Геґеля щодо змісту поняття «особистість», зазначимо, що вони
послуговуються ним виключно до людини. Особистість стає
характеристикою людини, яка піднялася над своїм природним

єством. Уважаємо, що філософи розуміли всю «зухвалість» такого
підходу, але й бачили його значущість й необхідність, наприклад,
особистість в І. Канта – це не лише суб’єкт соціальної діяльності,
але й суб’єкт моральних відносин. Філософ формулює умову, за

якої індивід стане особистістю: треба піднятися до рівня суб’єкта
моральної діяльності. Нездатність бути суб’єктом моральних
відносин однозначно свідчить, що людина неспроможна бути

цілісним суб’єктом, особистістю. Особистість у Ґ. Геґеля – це не
лише суб’єкт економічних, правових відносин, але й суб’єкт
духовної діяльності, який долає свою природну необхідність. Отож
роздуми І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Ґ. Геґеля щодо проблеми

особистості здійснені в межах дуалізму природного й духовного.
Вони досліджували особистість у контексті подолання природної
залежності та сходження до духовної сутності. За своєю суттю

підхід класиків німецького ідеалізму тяжіє до субстанційного
підходу Г. Ляйбніца. Ідея особистості постає як заперечення
природного буття. В І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга й Ґ. Геґеля

спостерігаємо ієрархічний підхід до розуміння людських якостей, а
особистість постає, по-перше, як результат подолання природного

217