Page 219 - 6816

потребами роду, що водночас буде сходженням до духовного –
особистісного. Сходження до духовного без сходження до
загального неможливе. Отже, підхід до проблеми особистості
І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Ґ. Геґеля, з одного боку, та

Л. Фоєрбаха, з іншого, – взаємно доповнюють один одного.
Надбання німецького ідеалізму надалі було розвинуто у
філософії Ф. Ніцше. На жаль, його творчість до цього часу

залишається неосмисленою. В умовах, коли в Європі набував
поширення демократичний погляд на ідею особистості («кожна
людина – особистість»), філософ відстоював ієрархічний підхід до
розуміння духовної сутності людини. Він доводив, що відбулося

здрібніння людини [392, с. 194], а людська спільнота перетворилася
на юрбу, оскільки зникли аристократи духу. Філософа непокоїть

факт духовної деградації, тому ставить для себе мету з’ясувати: яку
людину треба виховувати [393, с. 332]. Ф. Ніцше поставив собі
надзвичайно високу мету. Навіть сьогодні, на початку ХХI ст.,
треба визнати, що ніхто з філософів не наважився сформулювати

собі такої мети. Для її реалізації він не знайшов відповідного
філософського апарату, а тому змушений був послуговуватися
афоризмами й художніми символами.

У людині Ф. Ніцше водночас бачив творця та створіння. На
основі принципу духовної ієрархії філософ виділив три рівні
розвитку людини: юрба й аристократи духу, а між ними помістив
найнебезпечніший тип, який називає паразитом. «Найогиднішу

тварюку, що траплялася мені серед людей, я назвав паразитом.
Вона прагнула не любити, та все ж із любові жити» [396,
с. 192–193]. Наведена характеристика цілком збігається з ознаками

посередньої людини, яка завжди живе за рахунок інших, а
найчастіше – за рахунок особистостей: спочатку їх травить, а після
їхньої смерті пропагує їхні здобутки й живе завдяки цьому. Цей тип
людини філософ охарактеризував через поняття «функція» й

доводив, що в будь-якому суспільстві є індивіди, які зводять свою
життєдіяльність до виконання тих чи тих функцій [395, с. 155].
Ф. Ніцше розчарований людиною. Людський натовп не вірить у

аристократів духу, тому галасує: «Ми всі рівні!» [393, с. 284], ось
образна форма концепту: «Кожна людина – особистість». З цього
приводу він скаже, що це «безглуздя більшості» [395, с. 93].

Філософ із презирством ставиться до так званого вищого світу:
«Воістину, вже краще жити серед самітників та козопасів, аніж

219