Page 214 - 6816

І. Кант доходить висновку, що людство розвиватиметься, якщо
моральний закон буде прийнято як святий. «Моральний закон
святий (непорушний). Людина, щоправда, не така вже й свята, але
людство в її особі має бути для неї святим» [236, с. 414]. Такий

масштаб мислення був продиктований тим, що І. Кант, як і Платон,
розумів силу хаосу внутрішнього світу людини та його негативний
вплив на суспільне життя, тому свої зусилля скеровував на

вирішення проблеми подолання людської деструктивності.
Випереджаючи час, він сформулював категоричний імператив:
людина ніколи й за жодних обставин не може бути засобом, а лише
метою [241, с. 270]. Зв’язок між поняттям особистості та

категоричним імперативом свідчить про те, що в німецького
філософа особистість – це перш за все етична категорія. Зазначимо,

що погляди І. Канта на особистість не отримали належного
розуміння ані в ХIХ, ані в ХХ ст. (До адекватного розуміння особистості
у філософії Канта доходить Т. Адорно, зауважуючи, що поняття особистості –
це всезагальність, елементи якої присутні в кожному, у кого є розум [9, c. 19]).
Отже, особистість в І. Канта – це людина, спонукувана
категоричним імперативом. Життя мусить розвиватися відповідно

до ідеалів, а людина має свідомо підкорятися категоричному
імперативу, але така відповідь не влаштовувала посередню людину,
яка посіла панівне становище в європейському суспільстві після

Великої французької революції. У цьому контексті категоричний
імператив І. Канта розглядаємо як реакцію на знищення принципу
духовної ієрархії.
Й. Фіхте конкретизує категоричний імператив Канта щодо

проблеми особистості: вона за допомогою розуму має діяти в
інтересах людського роду. Істинним, розумним і вищим життям
філософ називає те, яке підпорядковане роду. Життя роду

знаходить цілісне втілення в ідеях. Й. Фіхте формулює максиму для
особистостей: вони мають усвідомлювати принципи (первоначала)
епохи, у якій живуть, і діяти відповідно до них. Власне життя
особистість приносить у жертву ідеї. «Особистість забуває себе в

роді, пов’язує своє життя з життям цілого й приносить перше в
жертву останнього» [580, с. 392]. У контексті підпорядкування

індивідуального життя родовому філософ тлумачить доброчинність
і людські пороки. Доброчинність – це забувати про власні потреби
заради роду, а порок – думати про себе й діяти задля себе. Той, хто
не думає про людський рід, є примітивною й нещасною людиною,

214