Page 211 - 6816

людину та моральну. Перша є рабом природної необхідності. Такі
люди стають залежні від життєвих випадковостей, не витримують
випробувань [646, с. 97, 102–104]. Водночас людина намагається
поєднати природні потреби з моральними вимогами. «Найвищим

ідеалом, до якого ми прагнемо, є перебування в добрих стосунках з
фізичним світом як оберегом нашого блаженства, не будучи при
цьому примушеним розривати з моральним…», – пише Й. Шіллер,

але нижче зауважує, що «не завжди вдається служити двом панам»
[646, с. 106]. Філософ доводить, що орієнтація на природне руйнує
людину, а тому вона мусить здобути перемогу над інстинктами.
Одним із шляхів подолання природного в людині Й. Шіллер уважає

спілкування з прекрасним, яке дозволяє людині долати природні
інстинкти.

Ідея рівнів духовного розвитку притаманна творчості філософа і
теолога Ф. Шляєрмахера (1768–1834). Мислитель спостерігає в житті
боротьбу протилежних тенденцій: одна спрямована на чуттєві
задоволення; інша зневажає насолоду й прагне розвивати свою

внутрішню сутність, наповнювати все розумом. Ці тенденції не
існують окремо одна від одної, вони є «первісною функцією духовної
природи» людини [650, с. 213]. Ті, у кого переважає бажання до

насолоди, не здатні вийти за межі одиничного й чуттєвого, а тому
сутність буття залишається для них незрозумілою. Інші в пошуках
ідеалу прагнуть прозріння, їх переповнює бажання творити краще
життя. Вони стають героями, поширюють на інших благість [650,

с. 215]. Людство потребує таких героїв, але пересічна людина сама
прагне бути «героєм». Натомість лише для героїчного типу людини
існують свобода й безконечність. Вони усвідомлюють духовну тайну

світу. Дух для цього типу людини й для самого Ф. Шляєрмахера є
первинним і єдиними. «Для мене ж дух – найперше і єдине: бо те, що
я пізнаю яко світ, є його найпрекраснішим творінням» [650, с. 251].
Цей тип людини шукає відповідь щодо сутності людського життя у

внутрішньому світі. Таке життя Ф. Шляєрмахер називає
божественним: «Хто бодай раз скуштував божественного життя, той
захоче провадити його завжди» [650, с. 255]. Споглядання духу в

самому собі стає джерелом сили, творчості й удосконалення. Цей
процес філософ ототожнює з розумінням сутності життя.
«Споглядати людство в собі і, одного разу його знайшовши, ніколи

більше не відводити від нього погляду – ось єдиний надійний засіб не
зблудити з його священного ґрунту» [650, с. 258].

211