Page 198 - 6816

зокрема пов’язував її з громадянством і стверджував, що кожен
громадянин є особистість [307, с. 384]. Водночас поняття
«особистість» поєднано не лише зі свідомістю й рефлексією, але й
із совістю людини, яку філософ розуміє як рефлексію душі над

власними якостями [306, с. 183].
Узагальнюючи вчення про монади, зазначимо, що в ньому
відбито реальні відносини між людьми різного рівня духовного

розвитку, а також простежуємо ідею, що суб’єктом діяльності в
суспільстві є монада-дух – особистість. Надзвичайно
конструктивним є ієрархічний підхід у монадології. Ідея монад-
особистостей з’являється у філософа в контексті пошуку

субстанції. Монада постає як субстанція всіх своїх змін. Монади
Г. Ляйбніца – це гіпотеза про те, що особистість є субстанцією

буття. (Докладніше про проблему особистості в емпіричній і
раціоналістичній філософії див. [482]).
Ідея рівнів духовного розвитку людини знайшла відбиття у
творчості італійського мислителя Дж. Віко (1668–1774). У праці
«Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) філософ

доводить, що людський рід поділяється на пересічних людей і
героїв і відповідно виділяє два типи любові: скотиняча і
божественна та два типи виховання: виховання тіла і виховання

душі [103, с. 82, 201–205].
Д. Г’юм у праці «Трактат про людську природу» (1734–1740)
ототожнював поняття особистості з людським «Я» як сукупності
уявлень людини про саму себе. Таке розуміння особистості вело до

висновку: якщо людина в певні моменти свого життя не має
відчуттів свого «Я», то її не існує [665, с. 297]. Ці роздуми
збігаються з поглядами Дж. Локка, оскільки здійснюються в

контексті рефлексії. Погляди Д. Г’юма корелюються з
філософськими міркуваннями про сутність людини Н. Мак’явеллі.
Д. Г’юм помітив, що у вчинках людей можна спостерігати деяку
уніфікацію, і пояснює це тим, що люди діють під впливом тих

самих мотивів, що приводить до однакових наслідків [695, с. 83].
Філософські погляди на людину французького вченого й

філософа Б. Паскаля (1623–1662) не вписуються в традиційні
уявлення емпіричної та раціоналістичної філософії, що достатньо
обґрунтовано довів О. Хома [620]. Французький філософ висловив
трагізм людського буття у твердженні: людина – очеретинка.

Підґрунтям для подолання людиною її трагічного становища

198