Page 190 - 6816

сприяло формуванню поняття особистості. Ідея особистості
максимально протистоїть природному існуванню людини, що
знайшло відображення в християнстві в ідеї Бога, який є підметом і
присудком буття. Отож філософським змістом епохи

Середньовіччя була ідея особистості як досконалої людини.

2.2.5. Ієрархічний підхід до розуміння людської

сутності в містицизмі. Проблема ступенів духовного
розвитку не оминула філософів-містиків: М. Екгарта, Г. Сузо,
Й. Таулера. Так, М. Екгарт (1260–1327/1328), спираючись на
Євангеліє, виокремив шість ступенів розвитку людини [201, с. 85–

86], лише на шостому вона досягає досконалості. На його думку,
людина ще ніколи так сильно не відрікалася від власної сутності

[658, с. 16], тобто духовна деградація від часів Євангелія не
припинялася. М. Екгарт висловив надзвичайно плідну ідею про те,
що всі пороки, гріхи й зло перебувають поза буттям і є ніщо.
Посилаючись на Євангеліє, він зауважив: «Вона (чуттєвість. –

В. С.) надлишкова, <…> бо, як сказано вище, перебуває поза
межами смислу буття, поза тим, що достатньо...» [658, с. 148].
Уважаємо, що за змістом ця думка близька до роздумів Парменіда

про буття й ніщо. Логічно продовжуючи ці роздуми, зазначимо, що
старозавітна людина, якій і сьогодні належить пріоритет, перебуває
поза буттям. Говорячи сучасною мовою, це знеособлене існування.
Прискіпливо придивляючись до людини, зокрема до себе, й

посилаючись на ап. Павла, М. Екгарт пише: «Я знаходжу в собі
щось, що перешкоджає мені й суперечить тому, чого потребує Бог і
до чого Бог закликає...» [658, с. 203], тобто всередині людини є те,

що перешкоджає їй удосконалюватися. І цією перешкодою є тіло:
«Бідна я людина! Хто звільнить мене від цієї смертної плоті й
тіла?» [658, с. 203]. Ніхто не може звільнити людину від тілесних
потреб. Вона сама мусить узяти їх під контроль. «Дух людини і її

плоть повсякчас один проти одного змагаються. Плоть тягне до
пороку й зла, дух кличе до Божої любові, до радості, миру й
усілякої доброчинності. Хто слідує за духом, живучи за його

веліннями, той належить до вічного життя» [658, с. 203]. На думку
М. Екгарта, духовна людина є суб’єктом власної діяльності. Як не
дивно, середньовічна філософія зрозуміла необхідність того, що

людина має бути суб’єктом внутрішньої діяльності, натомість
постмодерна філософія ніяк цього не усвідомить.

190