Page 182 - 6816

Проблема особистості є однією з наскрізних у філософській та
релігійній думці з моменту появи цього поняття у творах
К. Тертулліана. Теолог досліджував зміст поняття особистості в
контексті пошуку первоначал і зазначав, що його цілісний аналіз

має охоплювати такі аспекти: Творця (Особу, яка творить),
створене та матерію створеного [542, с. 144]. Отож, філософ
пов’язував поняття «Особа» з Богом та його діяльністю,

акцентуючи на тому, що змістом цього поняття є здатність бути
суб’єктом діяльності, що було продиктовано бажанням розв’язати
проблему творення світу.
Систематично поняттям «особистість» починають

послуговуватися римські юристи, що знайшло відображення в
кодексі римського права «Дігести Юстеніана» (533 Р. Х.). Юристи

використовують це поняття у двох значеннях: по-перше,
особистість однозначно пов’язують з правом на власність
[183, с. 134]; по-друге, на основі цього поняття вільну людину
відрізняли від раба, тобто підкреслювали її соціально-майновий

статус [183, с. 89]. Гадаємо, що зв’язок особистості з власністю й
соціальним статусом не випадковий. Соціально-філософська думка
Стародавнього Риму шукала поняття для означення

фундаментального явища: ролі власності в життєдіяльності людини
та суспільства, а також її впливу на місце людини в соціумі.
Власність і соціальний статус надавали людині можливість бути
суб’єктом діяльності. Поняття «особистість» підходило для цієї

ролі, оскільки в ньому фіксувалася здатність бути суб’єктом
діяльності. Зрозуміло, що статус особистості в Стародавньому Римі
мали лише ті, хто володів власністю й був вільною людиною. Отже,

поняття особистості в римському суспільстві й римському праві
виконувало економічні, правові та соціально-політичні функції й
підкреслювало можливість окремої людини бути суб’єктом
діяльності. Цей підхід до змісту поняття «особистість» пропонуємо

назвати соціально-політичним. (На таке розуміння особистості в
Стародавньому Римі вказує й сучасний німецький філософ Н. Лобковиць,
який, посилаючись на іспанського мислителя Мігеля Сервета (1509 або
1511–1553), пише, що поняття persona спочатку позначало не більше ніж
«роль» чи «соціальну функцію» [326, с. 57]).
Порівнюючи підходи К. Тертулліана й римських юристів,

наголосимо, що християнське розуміння особистості було ширше й
глибше, оскільки більш цілісно охоплювало якості суб’єкта
діяльності. Натомість підхід римських юристів ураховував лише

182