Page 117 - 6816

Автору цих рядків уже не раз доводилося чути й читати
зауваження, що ідея духовної ієрархії не толерантна й сумнівна, бо
порушує фундаментальні принципи – рівності й гуманізму.
Безумовно, зауваження серйозні, і їх не можна ігнорувати. Для

захисту принципу духовної ієрархії звернімося до роздумів
Ґ. Геґеля. Класик німецької філософії заперечував тезу Нового часу,
що всі люди від природи рівні, і називав її непорозумінням:

«Загальновідоме положення, що всі люди від природи рівні, містить
у собі непорозуміння» [130, с. 352]. Ґ. Геґель обґрунтовував це тим,
що природне змішується з поняттям тобто існування
ототожнюється з сутністю. Свої аргументи філософ підсилював

тим, що поняття особистості є дійсною підставою рівності людей
[130, с. 352]. Щодо індивідів, які залишаються в межах природних

потреб і не бажають досягти своєї духовної сутності (рівня
особистості), Ґ. Геґель висловився доволі категорично: «Щодо тих,
хто залишається рабами, не здійснюється жодної абсолютної
несправедливості; адже, хто не має мужності ризикнути життям для

досягнення своєї свободи, той заслуговує бути рабом…»
[130, с. 246]. Отож філософам і гуманітаріям узагалі слід набратися
мужності прийняти принцип духовної ієрархії до теоретичного

дискурсу.
У середині ХIХ ст. у зв’язку з розвитком капіталізму
загострилася проблема справедливості. Фундаментальним
недоліком проаналізованих підходів до принципів свободи,

духовної ієрархії, рівності є те, що їх досліджували відокремлено
від людських якостей і не пов’язали з ідеєю справедливості.
Дослідники припускаються методологічної помилки: продукти

діяльності відокремлюють від людських якостей і спонукань до
життя. Першим це помітив німецький філософ А. Шопенгауер
(1786–1861). Він виділив три види спонукань до діяльності: егоїзм,
злоба та співчуття. Зі співчуття людина бажає блага для Іншого й

діє, виходячи з доброчинності, що і є справедливістю
[652, с. 206–207, 212]. Саме цей тип людини здатний забезпечувати
справедливість. Намагаючись відшукати філософське підґрунтя

справедливості, філософ убачав його в етиці та мріяв про те, щоб
досягти «вічної справедливості» [651, с. 136]. Справедливість та
співчуття в А. Шопенгауера органічно поєднані, що висловлено у

твердженні: «Справедливість – це етичний зміст Старого Завіту,
а людинолюбство – Нового…» [651, с. 223]; тому вважав

117