Page 76 - 6783

Позиції цього напрямку помітно ослабли у 20–30-х роках ХХ ст. Це

було викликано появою таких досить потужних рухів як інтегральний
націоналізм, націонал-комунізм і націонал-демократизм, усвідомленням
провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях

1917–1920 років, кризою демократичних режимів у
загальноєвропейському масштабі, становленням режимів тоталітарних.
Серед напрямів української політичної думки початку ХХ ст.
виступав і консерватизм. Він набув в Україні ще меншого поширення,

ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним
свідченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосередньо
його поява була викликана необхідністю захисту національних

традицій, що опинилася в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-
нівелювального впливу русифікації в підросійській Україні та
полонізації в Галичині.

На концептуальному рівні консерватизм постав переважно завдяки
діяльності трьох його найвидатніших представників: В. Липинського,
С. Томашівського, В. Кучабського. На консервативних позиціях у

першій половині ХХ ст. перебували також відомі мислителі, як
О. Назарук (1883–1940), Д. Дорошенко (1882–1951) та А. Шептицький
(1865–1944).
Серед консервативних політичних доктрин України в ХХ ст. значне

місце посідає монархічно-гетьманська концепція В’ячеслава
Липинського (1882–1931). Він є автором понад 200 наукових праць,
найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і

організацію українського монархізму» (1926) (саме в ній консервативні
погляди досягають свого кульмінаційного моменту), «Україна на
переломі 1657–59» (1920), «Замітки з історії українського державного
будівництва у XVII ст.» (1920).

Головним для В. Липинського було будівництво української
держави на своїй етнічній території як передумови національного

відродження, що збереже націю від економічного розвалу і кривавої
анархії.
Основною причиною поразки української революції (УНР), на
думку В. Липинського, була невіра лідерів цієї революції, української

інтелігенції, в саму ідею державної незалежності України. Українська
інтелігенція вірила, що загальноросійська свобода принесе волю й
Україні, що у вільній Росії знайде собі волю й Україна. Тому її ідеалом

була автономна Україна у складі всеросійської федерації. Українські
інтелігенти не бачили реальної політичної сили, яка могла б створити

76