Page 72 - 6783

засвоювати світові культурні здобутки. Для цього необхідно створити

широку мережу шкіл, преси, вищих навчальних закладів, де б панувала
українська мова.
Мислитель виступав за широкі національні права, за вільний

розвиток кожної нації, рівноправність усіх націй, їхню політичну
самостійність («Свобода і автономія», «Програма галицьких
соціалістів»). Але ці поняття, на його погляд, не передбачали
обов’язкового відокремлення усіх націй, що входили до складу, зокрема

Російської імперії. Формою політичної незалежності народів може бути
демократична автономія в складі федерації, тобто І. Франко відстоював
ідею федерації народів, рівноправних політично і юридично, заснованих

на громаді як первинному територіально-виробничому об’єднанні, що
самоуправляється. Згуртування майбутньої федерації він уявляв собі в
такому порядку: створення федерації в межах возз’єднання України, в

межах визволених народів Росії, об’єднання слов’янських націй в єдину
федерацію, оформлення всесвітньої федерації. Хоча І. Франко більшою
мірою був прихильником федеративної форми співжиття народів, все ж

у праці «Поза межами можливого» він чітко сформулював ідеал
національної самостійності України. Поки що з погляду культурного і
політичного цей ідеал, як вважав на той час І. Франко, лежить поза
межами можливого з точки зору теперішньої перспективи. Але тисячні

стежки, що ведуть до його здійснення, лежать під нашими ногами, і від
нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди буде залежати, чи підемо
ми до нього, чи звернемо на інші стежки. Одночасно І. Франко

виступив у цьому контексті і проти марксистського економічного
детермінізму та фаталізму, згідно з яким все автоматично вирішує
розвій продуктивних сил без урахування того, чи хочемо ми (люди)
махнути заради цього хоч пальцем.

Загалом потрібно сказати, що з іменем І. Франка, а також
Ю.Бачинського та Л. Цегельського було пов’язано зародження в

Галичині наприкінці ХІХ ст. напряму української політичної думки як
націонал-демократія (або націонал-державництво). Лише згодом
нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед
діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917–1920 рр. перебували

переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від
вимог народницького федералізму до ідеї національно-державної
незалежності (С. Петлюра, О. Шульгин, Є. Чикаленко, ін.).

Кристалізація національно-демократичної платформи відбувалася у
20–30-х роках під впливом усвідомлення провини українських

72