Page 63 - 6783

пріоритетну владу останньої в духовному житті суспільства, відкрито

виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в
суспільному житті.
Феофан Прокопович (1681–1736) у 1710–1716 рр. був ректором

Києво-Могилянської академії, у 1716 р. за викликом Петра І виїхав до
Петербурга і фактично очолив російську православну церкву. Автор
відомих праць: «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь
царську», «Духовний регламент».

Мислитель вперше в умовах російської держави створив теорію
просвіченого абсолютизму: освіту і розвиток наук він розглядав як
основу історичного процесу, основу сили держави і добробуту.

Абсолютного монарха як верховного носія державної влади
Ф. Прокопович ставив над усіма громадянськими законами. Усі його дії,
спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувалися. Хоча

йшлося про користь купців, мануфактуристів, чиновників, дворянства.
Інтереси як трудових мас до уваги не бралися.
Свою теорію просвіченого абсолютизму мислитель виводив із

теорії природних прав і суспільного договору. Як і Т. Гоббс,
Ф. Прокопович вважав, що договір між підданими і монархом є
суворо однобічним, і проти нього не можна діяти. Віддавши свою владу
монархові, народ назад її забрати не може й має у всьому йому

коритися. Будь-яка влада є від Бога, і треба їй підкорятися,
християнський закон бунтувати забороняє. Отже, Таким чином влада
монарха у Ф.Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Ф. Прокопович умотивовував пріоритет світської влади,
підпорядкування церкви державі, секуляризацію монастирських
маєтностей.
Його ідеалом була сильна російська держава, на чолі якої стояв би

самодержець – освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про
інтереси народу.

Підсумовуючи питання, варто зазначити, що у політичній думці
України XVI–XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній
Європі ідеї суспільного договору, природного права,
конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії

загалом, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений
абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

63