Page 23 - 6783

відносин свободи і рівності, принципово відрізняється цим від

батьківської влади над дітьми і від панської влади над рабами.
Класифікуючи форми державного правління за чисельністю
пануючих, правильними формами (монархія, аристократія, політія) він

вважав ті, в яких метою політики є загальне благо, а неправильними
(тиранія, олігархія, демократія) – ті, де можновладці задаються лише
власними корисними цілями. Серед правильних форм держави
найкращою Аристотель вважав політію, в якій править більшість заради

загального блага. Політія – «середня» форма держави і «середній»
елемент у ній домінує в усьому: у звичках – помірність, в майні –
середній достаток (переважають середньозабезпечені громадяни), у

владарюванні – «середній» прошарок. Держава, що складається із
«середніх» людей, матиме, як вважав мислитель, і найкращий
державний устрій.

Аристотель критикував учення Платона про досконалу державу.
Вважаючи, що запропонована Платоном спільність майна, жінок і дітей
призведе до знищення держави, оскільки переступає межі можливої

єдності, Аристотель виступив переконаним захисником прав індивіда,
приватної власності і моногамної сім’ї, заперечував розчинення людини
у суспільстві.
Аристотель висловив немало геніальних здогадок. Так, умовою

стабільності держави він вважав наявність у суспільстві великого
прошарку середньозабезпечених громадян – рабовласників; першим
заклав концептуальні засади розподілу влади; висловив ідею

верховенства закону, необхідності його відповідності політичній
справедливості і праву; ввів поняття «природний закон». Своїм
емпірико-теоретичним підходом до вивчення політичних проблем
Аристотель увінчує процес оформлення політичної науки як «науки

наук».
Найвищою цінністю громадян Еллади було збереження та

зміцнення полісів, свобода кожного у вільному колективі. Проте в
період еллінізму (друга половина ІV–ІІ ст. до н.е.), в умовах втрати
стародавніми грецькими полісами своєї незалежності (вони підпадають
спочатку під владу Македонії, а згодом – Риму) та переоцінювання

минулих цінностей, безумовна цінність морального цілого, полісу і
колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з
позиції індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її

моральної автономії (епікуреїзм, стоїцизм). З цих самих позицій
заперечується колишній розподіл людей на вільних і рабів. Свобода тут

23